Що таке ЕтнофілітизмЕтнофілітизм , це термін, що означає надмірне звеличення та підпорядкування церковного життя інтересам певної національної чи етнічної спільноти. Іншими словами, це коли у Церкві на перший план виходить не Христос і Євангеліє, а національні ідентичності, які починають розділяти Тіло Христове.

У православній традиції термін етнофілітизм офіційно з’явився на Константинопольському Соборі 1872 року, коли було засуджено спробу Болгарської Церкви створити свої паралельні церковні структури за етнічним принципом на території Османської імперії. Тоді було зрозуміло: таке явище руйнує єдність Церкви. І було проголошено, що етнофілітизм це єресь.

Чому це єресь? Тому що Церква Христова за своєю природою є понаднаціональною. Вона покликана об’єднувати всіх у Христі. Як каже апостол Павло: «немає вже юдея, ні грека; немає раба, ні вільного; немає чоловічої статі, ні жіночої, бо всі ви одне у Христі Ісусі» (Гал. 3:28). У Церкві ми всі брати і сестри, незалежно від культури чи мови.

Етнофілітизм небезпечний тим, що:

• руйнує єдність Тіла Христового;
• створює хибне уявлення, ніби «наш народ» має особливі права перед Богом;
• підміняє духовне життя національними амбіціями;
• перетворює парафії на «етнічні клуби», замість того щоб бути Домом Божим для всіх.

Ця проблема дуже актуальна сьогодні, особливо у країнах православної діаспори. У багатьох з них зараз діють парафії різних патріархатів:
• Константинопольського,
• Московського,
• Сербського,
• Румунського,
• Болгарського,
• Грузинського,
та інших.

Формально вони покликані опікуватися своїми емігрантами, щоби люди могли молитися рідною мовою. І це зрозуміло. Але тут і виникає спокуса етнофілітизму, коли парафії починають замикатися тільки на своїй етнічній спільноті, а православні інших національностей відчувають себе чужими.

Православна Церква в будь-якій країні повинна бути відкритою до всіх: грека, українця, румуна, серба, місцевого жителя, араба, африканця. Церква повинна зберігати свою вселенськість і не зводити християнську віру лише до питання культури чи нації.

У 2009 році Всеправославна нарада у Шамбезі знову наголосила: на територіях діаспори (Європа, Америка, Азія, Австралія) потрібно прагнути до єдності церковного управління. Поки що цього не досягнуто, і кожен патріархат має свої парафії. Але це виклик для нашого часу.

Етнофілітизм, це не тільки питання юрисдикцій. Це глибоко духовна проблема. Ми, як християни, маємо пам’ятати: наша головна ідентичність у Христі, а не в етнічних коренях. Церква це місце для спасіння всіх людей, і ніхто не має права привласнювати її для однієї нації.

Тому кожен із нас покликаний працювати над тим, щоби дух єдності і любові перемагав у Церкві будь-які національні бар’єри. Бо у Христі ми одне Тіло.