29 вересня вшановуємо пам'ять Преподобного КиріакаЄ люди, про яких читаєш — і дивуєшся тому, що вони зробили. А є люди, про яких читаєш — і раптом починаєш думати про власне життя. Преподобний Киріак саме такий. Йому було вісімнадцять. У храмі читали Євангеліє. Звичайний день. Звичайне богослужіння. Люди прийшли, помолилися і мали повернутися додому. І раптом прозвучало: «Якщо хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, візьме хрест свій і йде за Мною». Скільки людей чуло ці слова до Киріака? Скільки почуло їх того самого дня? Не знаємо. Але для одного юнака вони перестали бути просто словами.
Він вийшов із храму — і вже не повернувся додому. Попереду було море, корабель, Єрусалим, пустеля, спека, холодні ночі, голод, самотність, молитва, довгі роки, про які ніхто не напише в новинах і про які не знатиме світ. Але тоді, у вісімнадцять років, він ще нічого цього не знав. Він знав тільки одне: треба йти. Напевно, найбільші дороги нашого життя теж починаються саме так. Ми не бачимо їх до кінця. Коли молодий воїн уперше одягає форму, він не знає всього, що доведеться пережити. Коли чоловік і жінка стають сім’єю, вони не знають усіх майбутніх радощів і випробувань. Коли народжується дитина, батьки ще не знають, скільки безсонних ночей, страху, любові й молитви буде попереду. Коли людина вперше щиро каже Богові: «Господи, я Твій», — вона теж не знає, через що проведе її ця дорога.
Якби ми наперед побачили все, можливо, злякалися б. Тому Бог часто показує не всю дорогу. Він показує наступний крок. Зроби його. А далі буде ще один. Киріак ішов. І ось минуло багато років. Він уже знав великих подвижників. Уже жив із преподобним Герасимом. Уже пізнав пустелю. Уже мав досвід, про який інші могли лише мріяти. І одного дня він приходить у новий монастир. Його там приймають як початківця. Уявіть: після всього пережитого — знову початківець. І він не образився. Не сказав: «Я старший», «Я досвідченіший», «Ви ще мене будете вчити?» Він просто взявся за роботу.
Можливо, тому він і став святим. Бо вмів починати спочатку. А ми часто цього боїмося. Нам здається, що починати спочатку — це поразка. Знову вчитися, знову будувати, знову довіряти, знову молитися після того, як довго не молився, знову миритися після сварки, знову підійматися після падіння, знову жити після великої втрати, знову планувати майбутнє, коли попередні плани розбилися. А може, почати спочатку — це не поразка? Може, іноді це і є мужність.
Киріаку було сімдесят. Здавалося б: уже досить. Можна було сказати: «Я своє зробив». А він іде далі в пустелю. Йому вісімдесят — і він знову йде. Йому дев’яносто дев’ять — і він знову починає новий етап свого життя. Дев’яносто дев’ять років, а душа ще не сказала: «Досить». Ось що особливо вражає. Людина може бути молодою, але вже втомитися від життя. А може мати дев’яносто дев’ять — і все ще йти вперед. Бо старість душі починається не з сивини. Вона починається зі слів: «Уже нічого не зміниться», «Я більше не можу», «Немає сенсу», «Навіщо старатися?», «Все пропало». Ось тоді людина починає старіти всередині.
А Киріак наче через століття говорить нам: поки ти живий — дорога не закінчилася. Поки можеш молитися — молись. Поки можеш любити — люби. Поки можеш підтримати когось — підтримай. Поки можеш виправити помилку — виправляй. Поки можеш сказати «пробач» — скажи. Поки можеш обійняти своїх — обійми. Поки можеш зробити добро — роби. Не відкладай життя на потім. Бо ми дуже часто живемо саме «потім»: після війни, після труднощів, після ремонту, після боргів, після того, як стане легше, після того, як мине цей важкий період. А роки йдуть. І виявляється, що життя весь цей час не чекало. Воно відбувалося.
Воно відбувалося серед тривог, серед лікарняних коридорів, серед військових частин, на кухні за чашкою ранкової кави, у дитячому сміхові, у телефонному дзвінку від людини, голос якої нам дорогий, у короткому «Бережи тебе Бог», у молитві перед сном, у звичайному дні, який ми чомусь не вважали важливим. У житії Киріака є ще одна дивовижна історія. Далеко в пустелі його учні знайшли жінку на ім’я Марія. Вісімнадцять років вона жила там сама. Світ не знав про неї. Її ніхто не фотографував. Її ніхто не називав великою. Не було людей, які б аплодували її подвигу. А вона жила перед Богом.
І коли Киріак почув про неї, він зрадів. Бо зрозумів: скільки ж у світі добра, якого ми просто не бачимо. І сьогодні нам треба це пам’ятати. Бо зло завжди голосне. Воно вибухає, кричить, руйнує, лякає. Про нього говорять. А добро часто приходить без шуму. Хтось сьогодні врятував людину — і ніхто не знає його імені. Хтось поділився останнім. Хтось усю ніч сидів біля пораненого. Хтось тримає за руку стару матір. Хтось сам ледве стоїть, але знаходить сили підтримати побратима. Хтось молиться за людину, яка навіть не знає про цю молитву. Хтось чекає. Хтось вірить. Хтось не дозволяє іншому впасти. Світ не завжди бачить таких людей. А Бог бачить. Можливо, саме на них він і тримається.
І ще одне. Киріак любив усамітнення. Але коли його потребували люди — він виходив із нього. Коли привели хворого — допоміг. Коли братія була в біді — повернувся. Коли Церкві була потрібна його твердість — став поруч. Бо справжня віра ніколи не робить людину байдужою. Не можна сказати: «Я з Богом» — і пройти повз чужий біль. Не можна годинами говорити про любов і не знайти п’яти хвилин для того, кому важко. Не можна знати напам’ять молитви і не помітити, що поруч хтось уже не має сили. Іноді найкраща молитва починається словами: «Чим я можу тобі допомогти?»
Киріак прожив сто дев’ять років. Ми не знаємо, скільки відміряно нам. Та справа навіть не в кількості років. Можна прожити довго — і весь час відкладати життя. А можна кожен день прожити як подарунок. Наприкінці Киріак покликав братію. Благословив їх. Попрощався. Підняв руки до неба. І відійшов. Спокійно. Бо людина, яка все життя йшла до Бога, не зустрічає Його як незнайомця. Вона просто доходить.
І, може, це головне слово сьогодні для нас: дійти. Не бути найсильнішими. Не бути безпомилковими. Не ніколи не падати. А дійти. Падати — і вставати. Плакати — і все одно йти. Боятися — і робити наступний крок. Втрачати — але не втрачати себе. Втомлюватися — але не дозволяти серцю стати байдужим. Коли важко молитися — сказати хоча б: «Господи, будь біля мене». Коли немає відповіді — не перестати довіряти. Коли здається, що навколо одна темрява, — самому не стати темрявою.
Ось наш подвиг. Нам не обов’язково йти в пустелю Киріака. У кожного вона своя. У когось вона пахне порохом. У когось — ліками. У когось — самотньою квартирою. У когось — дорогою додому, якої чекають місяцями. У когось — фотографією людини, якої вже немає поруч. У когось — тривогою за дитину. У когось — боротьбою, про яку не знає ніхто. Але і в нашій пустелі можна зустріти Бога. Не тоді, коли все стане добре. Не колись. Сьогодні. Там, де ми є.
Можливо, саме зараз хтось із нас стоїть перед своїм наступним кроком і не знає, чи вистачить сили. Вистачить не на всю дорогу. На всю дорогу сили нікому не даються наперед. Вистачить на один крок. Зроби його. А завтра Господь дасть сили на наступний. Так ішов Киріак: вісімнадцять років, тридцять, сімдесят, дев’яносто дев’ять, сто дев’ять. Крок за кроком. І одного дня дорога привела його додому.
Тож коли нам стане дуже важко, згадаймо цього старого пустельника і скажімо собі: я ще в дорозі. Моя історія ще не закінчена. Бог ще може багато зробити в моєму житті. Є кого любити. Є за кого молитися. Є кому допомогти. Є заради кого вставати вранці. Є куди йти. Тому не зупиняйся. Не здавайся своїй втомі. Не віддавай розпачу те, що ще може стати життям. Іди, навіть повільно. Навіть зі сльозами. Навіть коли не бачиш далеко вперед. Бо Христос ніколи не казав: «Побач усю дорогу». Він сказав: «Іди за Мною». Амінь.