ГОЛОВНА · ЄПАРХІЯ · НАШІ ПАРАФІЇ · НАШІ ХРАМИ · БІБЛІОТЕКА · СТАТТІ · ФОТО ГАЛЕРЕЯ · МОЛОДІЖНЕ БРАТСТВО · ДОПОМОГТИ НАМ · ДОПОМОГА НА БУДІВНИЦТВО · КАЛЕНДАР · ПОШУК · КОНТАКТThursday, August 22, 2019
Навігація
ГОЛОВНА
ЄПАРХІЯ
НАШІ ПАРАФІЇ
НАШІ ХРАМИ
БІБЛІОТЕКА
СТАТТІ
ФОТО ГАЛЕРЕЯ
МОЛОДІЖНЕ БРАТСТВО
ДОПОМОГТИ НАМ
ДОПОМОГА НА БУДІВНИЦТВО
КАЛЕНДАР
Посилання
ПОШУК
КОНТАКТ
Архів файлів
FAQ
Зворотній зв'язок
Всі статті
Проповіді
Мистецтво
Статистика
Богослів'я
Суми і Сумщина
Історія Церкви
Релігія - Політика
Християнські свята
Магія, астрологія, окультизм
Піст у житті християнина
Останні статті
Благовірний великий ...
«Колір чистоти і цно...
28 вересня - пам'ять...
Воздвиження Чесного ...
Життя і страждання С...
Наші друзі off
Дещо про політику історичної пам’яті

Дещо про політику історичної пам’яті

Вячеслав Артюх, канд. філос. наук, Сумський державний університет.

Поєднання поняття історичної пам’яті з поняттям політики у назві статті може комусь видатись дивним. Справді, яке відношення має процес пам’ятання фактів свого особистого і колективного минулого до категорії політики як владного впливу одних груп суспільства на інші? Та все ж якщо ми прикладаємо слово «політика» до історичної пам’яті, то ця процедура мабуть вказує на процес ідеологізації знання про минуле і, заперечуючи усталені стереотипи, ми пропонуємо не розглядати таку ідеологізацію негативно.
Чому ж така велика увага в модерну добу існування політичних націй надається феномену історичної пам’яті? Дещо абстрактна відповідь може бути такою: певним чином впорядковані способи і зміст пам’ятання минулого пережитого спільнотою досвіду є основою соціального порядку і осмисленості існування нації в сучасності. І навпаки стан абсолютного забуття – амнезія – є хворобою як на індивідуальному, так, за аналогією, і на колективному рівні існування людини. Беремо на себе сміливість стверджувати, що ні одна спільнота не може існувати без об’єднуючого колективного «фонду спогадів», без, ширше говорячи, історичних уявлень про себе. І якими б неточними, з точки зору канонів історичної науковості, такі уявлення не були, вони відіграють роль інструменту, при допомозі якого ця національна спільнота пізнає сама себе, визначає свої власні межі та проектує стратегії поведінки з іншими соціальними спільнотами.
Підтримування стабільності у національній реальності включає в якості складової встановлення відносин з певними подіями минулого, які запам’ятовуються або не запам’ятовуються, наділяються позитивними чи негативними смислами. Історична пам'ять, на відміну від, скажімо, історичної науки, є спрощеними колективними сприйняттями фактів свого минулого членами національної спільноти. Відносини між науковою історією й історичною пам’яттю у сучасну епоху досить складні. Але не викликає сумніву, що джерелом фактів для історичної пам’яті зараз є найчастіше наука, на відміну від міфів, скажімо, у первісну добу. Крім цього, слід пам’ятати, що змістом пам’яті є не стільки факти минулого, скільки образи цих фактів, вірніше їх оцінкові уявлення. Наприклад, таке явище в історії України як Переяславська Рада на рівні історичної пам’яті буде не сукупністю фактів, що представлені в історичних джерелах, а спрощеним образом, до якого прикладаються предикати «потрібна», «непотрібна», «позитивне значення», «негативне значення» і т.п. Або ще: ось, наприклад, такий історичний діяч як Іван Мазепа. На рівні історичної пам’яті лише в невеликій мірі її носіїв цікавлять всі факти його особистого життя, навпаки, на перше місце виходить значення, оцінка цієї особи з точки зору ідеологічних вподобань наших сучасників.
Складність ситуації в демократичному суспільстві полягає в тому, що загальнонаціональна історична пам'ять – це угода (культурна, ідеологічна) між різними варіантами локальних моделей пам’яті, що належать різним групам та політичним силам, що їх представляють. Але бувають настільки взаємовиключні моделі пам’яті, що ніякої їх солідаризації відбутись не може. Якраз такий випадок трапився в сучасній Україні. Зараз у нас є носії і відверто україноцентричних варіантів і відверто російськоцентричних, які закріплюють провінційний статус української історії в межах «общерусской» моделі. У нашому випадку зрозуміло, що складові «угоди» не можуть бути будь-якими завгодно, умовою її «укладання» є лояльність до стану об’єктивної наявності української нації і держави в сучасності, це по-перше. І по-друге, реальність державної незалежності у сьогоденні повинна підтримуватись (і узаконюватись) традицією фактів державної незалежності в минулому від Росії чи Польщі. Зрозуміло, що носії «общерусской» моделі на «угоду» з таким фактами нездатні, це рівнозначно самозапереченню власної історичної ідентичності.
Та крім цього є ще одна, часто незрозуміла, особливо для представників ідеалів космополітизму, особливість, яка однозначно тлумачиться ними як несправедливість, але незважаючи на таке неприйняття, ця несправедливість є первинною і такою, що дієво показує свою вищість. Мова йде про національний принцип поділу людського світу. У кожної із таких часткових одиничностей як нації є свої загальнообов’язкові «правила гри», що розповсюджуються звичайно лише на членів тільки цієї нації. І метою національної складової об’єктів соціалізації є якраз виховання стану підкорення цим спільним правилам національної гри: наприклад, конкретизуючи, незалежно від етнічного походження кожен майбутній громадянин держави повинен знати і поважати Конституцію, підтримувати незалежність держави, знати державну мову, елементарний курс історії, поважати державну символіку і т.п. І подобається такі правила гри комусь чи не подобаються, але національна держава буде докладати максимум зусиль, щоб вони діяли. Елементарний курс історії, про який тут говориться – це не просто холодне, відчужене знання фактів минулого певної нації, це знання яке переживається як моє, рідне минуле. Минуле в національній пам’яті індивіда завжди існує в межах його власного досвіду. Зрозуміло, що носій національної ідентичності безпосередньо не брав участі у подіях такого свого минулого, але він уявляє причетність до нього. Тому він вважає сприйняте минуле нації своїм минулим, своє власне життя, свою біографію черговою ланкою, що продовжує історичний ланцюг нації із минулого через сьогодення в майбутнє. Отже, феномен моєї історії розуміється через об’єктивну відокремленість від чужих національних історій та через індивідуальну злитість з нею.
Формуватись почуття моєї історії починає в дитячі роки (сімейне виховання, система освіти, засоби масової комунікації, художня і спеціальна література і т.п.). Особливо хочеться зупинитись на шкільному курсі національної історії (який, між іншим, продовжується і у вищій школі). Що таке цей курс як не ретельно підібрана комбінація фактів разом із однозначним набором смислів. Це і є та несуперечлива модель історії, що вже у роки сформованості особистості стане матрицею його історичної пам’яті. Така матриця розміщується у свідомості носія національної ідентичності на дорефлективному рівні сомо-собою-зрозумілих істин, а значить і не може бути піддана ним критиці і вже у зрілому віці майже не руйнується, навпаки, вона стає умовою перевірки на істинність тих історичних фактів, що наново засвоюються цією людиною. Вона є спрямовуючою силою активності індивіда у певній ситуації, але крім того, вона є і жорстким каркасом, який обмежує гіпотетично безмежну активність індивіда напрямком саме оцього, а не іншого національного фактора.
Справді, перебування індивіда всередині такої матриці чи ще каркасу унеможливлює рефлективні потуги (неможливо одночасно жити і аналізувати це життя, дивлячись на нього збоку; є життя, а вже потім є ставлення до цього життя), тому і аргументи проти фактів, які становлять таку матрицю з боку носіїв інших національних ідентичностей чи, припустимо, останніх відкриттів історичної науки, тобто ззовні носіїв цієї історичної матриці, просто не сприймаються.
Матриця історичної пам’яті індивіда виступає наслідком цілеспрямованої роботи зацікавлених структур суспільства по вихованню лояльного до нації і її політичного режиму громадянина, але крім того, вона стає і умовою подальших активних дій цього громадянина у напрямку укріплення цієї ж нації. Тут вона виступає схемою виробництва національних практик. Можна сказати, що матриця історичної пам’яті є виробництво зовнішніх національних практик під виглядом внутрішніх структур особистості.
Державні інституції справді в утвердженні нової моделі пам’яті і постійній підтримці її дієвості відіграють панівну роль. Історична пам’ять – це не той феномен, що спонтанно виникає і функціонує у масовій свідомості. Це те, що в першу чергу відображає позиції певного владного інтересу, що, у свою чергу, найбільш повно уособлюються державою. Саме державна влада, а конкретніше ті групи осіб, що мають більші можливості здійснювати узаконене насилля, можуть організовувати і соціальний світ, що їх оточує таким чином, щоб той у найбільшій мірі відповідав їх інтересам, тобто намаганням зберегти своє домінування на необмежений термін.
Саме держава нав’язує людині як члену певної національної спільноти соціальні межі сприйняття, розуміння і запам’ятовування, тобто ті форми мислення, що необхідні для найповнішого контролю над тими, над ким вона домінує. Влада це робить, як уже зазначалось, через нав’язування таких форм на початкових стадіях соціалізації (тобто ще в дитячому віці) й індивіду, що тільки починає формуватись як особистість нічого протиставити та, й більш того, немає ніякого бажання щось протиставляти так, як він як особистість складається з тих конструктів, які сформовані, панівними групами для реалізації влади над підвладними. Матриця історичної пам’яті відноситься саме до таких форм мислення. І ось тут ми вже можемо говорити про політику історичної пам’яті. Тобто, ще раз: історична пам'ять у контексті політики пам’яті є функцією влади, що визначає як потрібно спільноті уявляти минуле. Політика пам’яті спрямована завжди на створення «потрібного» синтезу теперішнього з минулим. Таким чином, завершена і несуперечлива картина минулого потрібна і суспільству в цілому і системі політичної влади як складової суспільства, правда, уже виходячи із специфічних інтересів цієї структури.
Фактично через ототожнення певної маси індивідів із сконструйованою моделлю історичної пам’яті в процесі їх соціалізації відбувається конституювання і самого феномена нації. Тому що, що таке нація як не сукупність індивідів, що вважають себе своїми, тобто об’єднанимипевними комплементарними зв’язками, серед яких виділяється переживання спільного минулого (звичайно, поряд із відчуттям спорідненості із своєю землею, мовою, культурою і т.п.).
Наступна теза, на яку б ми хотіли вказати, це та, що політика формує одну модель пам’яті. Нація може вважати себе сформованою, коли у переважної більшості населення країни сформоване ототожнення з цією нацією в минулому, теперішньому і майбутньому. Складовою такого ототожнення з цією однією нацією є і відповідна одна модель пам’яті, яка формує у свідомості окремої людини позитивне сприйняття цієї однієї нації. Зміст історичної пам’яті не може бути таким, що у якийсь спосіб заперечує існування нації і держави у сьогоденні. І якщо реально існують протилежні факти, що створюють ситуацію суперечності, то пояснені вини повинні бути так, щоб цей момент суперечності зник, або навіть залишаючись протилежними вони повинні бути знівельовані якось іншим історичним контекстом. Як би там не було, але в цілому сама модель історичної пам’яті не повинна містити в собі нерозв’язних протиріч.
Україна зараз знаходиться на перехідному етапі своєї історії від стану перебування в межах однієї держави (СРСР) до стану розвинутих форм самостійної державності. На такому ж перехідному етапі перебувають і ті шари суспільної свідомості, що «обслуговують» ці політичні реалії. Сучасне становище у сфері функціонування колективних типів пам’яті і в Україні і, за невеликою специфікою, в Сумах, визначається пануванням ситуації непевності, коли в суспільній свідомості і конкурують кілька версій минулого.
Огрублюючи проблему, вкажемо, що зараз відбувається накладка трьох основних типів історичної пам’яті: української, російської і комуністичної. Основне, що між цими моделями не існує моменту взаємоузгодженості. Мова найчастіше йде про конфлікт (хоча все таки можна стверджувати, що тенденція до солідаризації існує між комуністичною й російською моделями (ще її можна назвати совєтською) в боротьбі проти української). Саме гірше, що ці конкуруючі моделі пам’яті існують не тільки на рівні суспільної свідомості, але й індивідуальної. Таким чином, мова у даному випадку йде про кризу історичної ідентичності індивіда, коли він губиться і однозначно не впевнений відносно того, з якими історіями потрібно пов’язувати себе, а з якими не варто та як інші індивіди будуть реагувати на певний вибір його історичної ідентичності, якщо ж він все таки буде здійснений.
Яким чином українська модель пам’яті може стати панівною у свідомості громадян України? Зрозуміло, що не відразу. Для цього потрібен досить довгий проміжок часу при постійних вольових зусиллях з боку зацікавлених структур. Далі, вона може стати такою через часткове примирення між набором фактів і смислів уже існуючих моделей. Мова йде про адаптацію історично-конфліктних ідентичностей через створення «неконфліктної» пам’яті, яка пом’якшує і поступово «стерилізує» проблемні області. Для стабільного суспільного життя потрібно створення такої історії, яка позбавлена злободенного азарту. Історична стабільність – це така конструкція минулого, в якій всі значущі фігури та події минулих подій займають шановане місце, утворюючи свого роду парадну патріотичну панораму. В ньому в однаково розкішних рамках розміщуються Шевченко і Гоголь, Петлюра і Кожедуб, Бандера і Федько, Чорновіл і Щербицький. Так влаштований будь-який патріотичний канон. Але такий стан може бути досягнутим, коли безпосередні учасники цих подій не будуть впливати на його неприйняття. Є певні закономірності забування історичних подій. І яка б значуща подія для сучасників не була, і як би її учасники не намагалися зробити цю подію такою, що постійно повинна пам’ятатись потомками, час іще ніхто не подолав. Минулим поколінням не дано контролювати зміст пам’яті наступних поколінь. І тому, три-чотири покоління і з масової свідомості подія починає зникати (ще раз наголосимо з масової, а не з свідомості істориків-професіоналів). Хто зараз намагається постійно пам’ятати про таку подія як російсько-японська війна початку ХХ століття, Перша світова війна чи соціалістична революція 1917 рок? Якщо не витрачати спеціально великих зусиль і грошей для їх реанімації, то такі події і повинні забуватись, вірніше, не бути постійно актуальними на рівні повсякденного життя наступних поколінь.
Кожній людині відмірений свій час для проживання свого життя. Одним поколінням українців відведений час боротися з фашистами чи комуністами, а іншим жити в ситуації первісного накопичення капіталу. І їхнє життя саме в своїх ситуаціях для них найважливіше. Тому коли зараз старше покоління комуністів продовжує твердити, що ми билися проти націоналістів і як естафету цю боротьбу і пам'ять про неї передаємо вам – наступним поколінням, а ви, у свою чергу, повинні бути вірними заповітам своїх батьків, то цей стан громадянської війни наступними поколіннями стовідсотково прийнятий бути не може (при умові якщо він не буде актуалізований ситуацією їхнього життя). І не тільки тому, що недостатньо політичних прихильників тих комуністів у сучасності, але головне тому, що діє ефект відстороненості через перебування в різних часових і життєвих ситуаціях.
Різночасні життєві ситуації тотожними в принципі бути не можуть. Тому, коли йдуть з життя безпосередні учасники одних історичних подій, то їх потомкам (тобто представникам інших життєвих ситуацій) залишається лише пригадувати те з життя предків, що якось може бути актуалізоване в сучасності. У тих, наступних поколінь уже немає досвіду безпосередньої боротьби один з одним у минулому, а значить і немає сприйняття історичних діячів недавнього минулого особистими ворогами чи друзями. Минуле, яке стало історичним фактом у свідомості сучасника є для нього особисто безконфліктним. Такий сучасник прекрасно розуміє, чому енкаведисти воювали з бандерівцями, але себе він ні з однією з воюючих сторін уже не ототожнює. Він просто знає про це. Що ж до ототожнень, то таку операцію у своїй свідомості він обов’язково здійснює, але із моментами сучасної йому ситуації.
Саме дивлячись із сучасності в минуле, людина наділяє для пояснення собі його різними смислами, наприклад трагічності і тоді виходить як у Володимира Винниченка: «Читати українську історію треба з бромом, – до того це одна з нещасних, безглуздих, безпорадних історій, до того боляче, досадно, гірко, сумно перечитувати, як нещасна, зацькована, зашарпана нація тільки те й робила за весь час свого державного (чи вірніше: пів державного) існування, що огризалась на всі боки: од поляків, руських, татар, шведів. Уся історія – ряд безупинний, безперервний ряд повстань, війн, пожарищ, голоду, набігів, військових переворотів, інтриг, сварок, підкопування. Чи не те саме стає тепер?» Якраз у такому узагальнюючому і осмислюючому погляді на українське минуле присутній момент примирення. Винниченко приймає всю історію такою, а не виправдовує одну із сторін конфлікту. Це і є та об’єктивна ситуація, що зводить нанівець всі намагання реанімувати цінності однієї минулої ситуації в іншій сучасній ситуації. Наприклад, деякі комуністи й досі не можуть зрозуміти як це можна примирити інтереси комуністів і націоналістів. Вони справді непримиренні, але у свідомості безпосередніх учасників та їх ідеологічних сучасників. Що ж до абсолютної більшості молоді, наприклад, не заангажованої цими ідеологіями, то антагоністичні інтереси у їхній свідомості примиряються через надання смислів, що відображають відсторонений інтерес цього молодого покоління і проблемне в минулому в результаті робиться безпроблемним у сучасності.
Зараз стан фактичної наявності однієї української нації вимагає однієї неконфліктної моделі історичної пам’яті. Старше покоління комуністів, звичайно, потрібно залишити в спокої і розпочати активно формувати уявлення про історичну єдність, починаючи з молодшого покоління. І відрадно, що ця тенденція вже чітко проглядає у сучасних підручниках з національної історії.
Виходячи з тієї ідеї, що найбільше сучасністю використовується недавнє минуле, постає проблема об’єднання конфліктних моментів цієї історії в пам’яті сучасників. Як приклад такого об’єднання часто приводять потрактування подій громадянської війни в Іспанії самими іспанцями. Але справа в тому, що в Іспанії і франкісти і республіканці, борючись між собою, не забували при цьому, що вони іспанці. В українській ситуації розкол стосується часто цієї національної основи. Крайні варіанти російськоцентричної моделі пам’яті просто заперечують існуванні української національної ідентичності в минулому. Тому, звичайно, з таким уявленнями примирення бути не може. Далі. Українська модель історичної пам’яті не може не формуватись через включення в неї «правди переможених» – отих міліонів знищених комуністами селян, інтелігенції, прямих політичних опонентів. Таку ліквідацію «білих плям» також не можна не вітати. І проблема не лише в тому, що картина минулого стає більш вірогідною, але й тому, що ще існують групи людей, інтереси яких адекватні інтересам «переможених», простіше кажучи, ще залишились рідні репресованих, носії політичних ідей репресованих і т.п.
Проілюструємо тепер як «працюють» всі ці теоретичні викладки на одному місцевому прикладів. Мова йде про сумську топоніміку. Топоніміка – це той лакмусовий папірець, який чітко висвітлює, що пам’ятають сум’яни і як вони пам’ятають. Крім того, це яскравий приклад конструювання владними (комуністичними) структурами символічних об’єктів з виховною метою. (Про все це ми вже писали в «Експерті» №10 за 2005 рік). Такі названі місця є джерелом актуалізації колективних шарів пам’яті у свідомості пересічної людини, вони пробуджують почуття історичної вкоріненості. Ці імена, символи, образи (наприклад вулиці Соборна і Леваневського, Павлика Морозова і Дзержинського, Шевченка і Кринична) через постійне з ними зіткнення легко запам’ятовуються, через постійне контактування індивід легко пов’язує з ними свою ідентичність, навіть не помічаючи цього.
Зараз у Сумах є близько 585 названих вулиць, провулків, майданів, тупиків і т.п. При цьому, чітко виділяється шар гостро ідеологічних назв, що відображають групові інтереси, які в умовах комуністичної системи претендували (і небезуспішно) на загальнонаціональний статус, але нові революційні історичні реалії (у першу чергу факт політичної незалежності України) стали тією умовою, що наново висвітлила цю їх частковість. Мова йде про близько 90 вулиць, які носять імена знакових діячів комуністичної доби чи символічні назви, пов’язану з цією ж ідеологією. Далі, за принципом, переможець завжди правий, у назвах вулиць, що давались у комуністичну добу відсутні знакові імена політичних діячів, діячів науки, культури тільки тому, що вони не вписувались у ту модель пам’яті, яка відображала принципи комуністичної доктрини. Тут і історичні діячі сивої давнини, і противники комуністів, а то й просто ті, хто не були комуністами, коли потрібно було ними бути. Крім цього, варто вказати на випуклу російську шовіністичну тенденцію, яка проявилась в тому, що наприклад у назвах вулиць представлені троє українських вчених і сімнадцять російських, один український композитор і тринадцять російських, сорок два російських письменники і п'ятнадцять українських і багато інших подібних прикладів. Всього ж у Сумах 87 вулиць названо іменами російських діячів науки і культури і лише 23 – іменами українських.
Таким чином, ті історичні уявлення, що випливають із перебування жителів Сум у колі саме таких назв вулиць, зовсім не сприяють адекватному сприйняттю ними сучасних соціальних, політичних, культурних реалій і формуванню української національної самосвідомості. На нашу думку, у назвах вулиць повинні бути імена, що а) ідентифікуються із фактом державної незалежності України; б) повинно бути більше імен, що ототожнюються з вищими здобутками української національної культури, науки, спорту; в) потрібно зменшити гіпертрофовану присутність у назвах вулиць представників лише однієї з партій – комуністичної. Але поки що це, на жаль, лише на нашу думку.
Колись у одній із своїх публікацій відомий сумськи1 краєзнавець Григорій Хвостенко писав, що «сумська міська влада упродовж більше, ніж 10 років так, очевидно, і не второпала, що живе при нових історичних реаліях – в умовах незалежної України, а, отже, слід привести до відповідності і, зокрема, назви міських вулиць, провулків, майданів». Але як на нашу думку, то все ця влада «второпала». Просто ми тут стикаємось із феноменом «наздоганяючої політичні реалії свідомості».
Факт держави Україна наявний, а адекватної реакції на рівні історичної свідомості багатьох можновладців ще немає. Вони, ці найчастіше вчорашні комсомольські та молоді комуністичні активісти, що розбрелось в роки незалежності по різних політичних партіях, як кишка продовжують нести в собі все те, чим начинила їх комуністична ідеологія. А начинила їх ця ідеологія як уже зрозуміло комуністично-російською матрицею історичної пам’яті. Та не це основне. Основним є те, що вони і тоді, і зараз є не просто пасивними споживачами ідей, але людьми, що активно впливають на ситуацію у владних відносинах. Більше того, зараз ця різношерста партійна еліта переживає період свого найвищого життєвого злету (акме, як казали давні еліни). І вони продовжують продукувати історичну матрицю України як складової СРСР в ситуації об’єктивної незалежності державної України і на рівні свого індивідуального сприйняття минулого і у конкретних практичних рішеннях. Чи може, наприклад, чиновник або депутат піти на такий подвиг як зміна своєї власної історичної ідентичності? Якщо життя примусить, то звичайно може, але чомусь дуже рідко, як свідчить практика. Найчастіше першою реакцією будь-якої людини, а не тільки чиновника, буде захист своєї «ментальної недоторканості», свого власного «Я», врешті, свого бачення світу. І тому, з одного боку, така суперечлива ситуація є ще одним свідченням перехідного статусу України, але, з іншого, набагато важливішим за таку пасивну констатацію є розуміння того факту, що частина нашої політичної еліти об’єктивно працює проти існування уявлень про незалежний статус України, часто навіть не усвідомлюючи цього.
Звичайно нам можуть зробити закид у догматизмі, у мисленні за принципом «або – або», скажуть, що реальність набагато складніша і вона є процес, згадавши політнавчання закинуть, що мовляв потрібно на цю проблему дивитись адекватніше, себто діалектично, врешті-решт, щоб досягти стану розвинутих форм української нації і державності потрібно пройти обов’язково перехідний етап із всіма цими неусталеностями, нечіткостями, недоформованостями і т.п. Але закономірним, дивлячись на ці реалії перехідної доби, буде і таке питання: а де гарантія, що від недорозвинутих форм української державності ми обов’язково перейдемо до її розвинутих форм, а не наприклад у зворотному напряму – включимось до розвинутих форм російської державності, або де гарантія, що цей перехідний етап взагалі колись закінчиться, а може наявний стан законсервується і нас чекає довгий етап стагнації? Ось, щоб всього цього не сталося і потрібно мислити не діалектично. Звичайно справа тут, зрозуміло, не тільки в наявності руйнуючого уявлювану українську історичну єдність прошарку управлінців. Але ми акцентуємо на них увагу з огляду на їх здатність реально впливати на сам зміст масової свідомості громадян України і, що ще важливіше, на джерела і засоби формування в певному напрямку такої масової свідомості.
Підсумовуючи, ще раз вкажемо, що держава повинна регулювати процеси функціонування історичної пам’яті у шарах колективної свідомості членів української нації. Це потрібно, як видно із вищесказаного, насамперед для самозбереження цієї самої української нації. Якщо цих операцій не буде проробляти наша держава, то (святе місце пустим не буває) за історичну свідомість українців буде боротись інша держава із уже своїми моделями сконструйованої традиції. А такий зовнішній символічний владний контроль буде постійно руйнувати національну єдність українців із середини. Свого часу відомий німецький філософ Г.Г.Гадамер писав, що межі нашої батьківщини – це межі нашої мови. За аналогією і тут скажемо, що межі України – це межі усвідомленої злитості українців із типологічно однаковим своїм минулим.

ДЕКЛАРАЦІЯ
ДЕРЖАВНІ ДОКУМЕНТИ
Время портала
Гість
Ім'я

Пароль

Запам'ятати мене



Реєстрація
Забули пароль?
Голосування
Звідки Ви дізналися про наш сайт?

Від знайомих

З іншого сайту

З пошукової системи

Для участі в опитуваннях ви повинні залогінитися.
Міні-чат
Вам необхідно залогінитися.

Немає присланих повідомлень.
Copyright © 2007
Веб-портал Сумської єпархії Православної Церкви України
Редакція Прес-центру залишає за собою право не погоджуватися зі смістом статтей, які присилають читачі. Викладені тут погляди не обов'язково повинні поділяти всі члени редакції прес-центру.
Матеріали Веб-порталу Сумської єпархії УПЦ КП можуть бути використані повністю чи частково лише за умови посилання на джерело.