ГОЛОВНА · ЄПАРХІЯ · НАШІ ПАРАФІЇ · НАШІ ХРАМИ · БІБЛІОТЕКА · СТАТТІ · ФОТО ГАЛЕРЕЯ · МОЛОДІЖНЕ БРАТСТВО · ДОПОМОГТИ НАМ · ДОПОМОГА НА БУДІВНИЦТВО · КАЛЕНДАР · ПОШУК · КОНТАКТWednesday, August 21, 2019
Навігація
ГОЛОВНА
ЄПАРХІЯ
НАШІ ПАРАФІЇ
НАШІ ХРАМИ
БІБЛІОТЕКА
СТАТТІ
ФОТО ГАЛЕРЕЯ
МОЛОДІЖНЕ БРАТСТВО
ДОПОМОГТИ НАМ
ДОПОМОГА НА БУДІВНИЦТВО
КАЛЕНДАР
Посилання
ПОШУК
КОНТАКТ
Архів файлів
FAQ
Зворотній зв'язок
Всі статті
Проповіді
Мистецтво
Статистика
Богослів'я
Суми і Сумщина
Історія Церкви
Релігія - Політика
Християнські свята
Магія, астрологія, окультизм
Піст у житті християнина
Останні статті
Благовірний великий ...
«Колір чистоти і цно...
28 вересня - пам'ять...
Воздвиження Чесного ...
Життя і страждання С...
Наші друзі off
Історична правда про світло Христової віри в Україні
Притім, всі ці та інші видання були зроблені на вимоги часу (комуністичної ідеології) і далекі від історичної правди. А відтак, справжня історія хрещення Київської держави не тільки мало знана в світі, вона мало знана і в Україні. І саме тому, що вона стала предметом найупертішого та тривалого фальшування з боку Москви, і, зокрема, Московського Патріархату та його філії в Україні – т. зв. УПЦ (МП).
Основна лінія, якою йшло і продовжується фальшування – в тому, що „свята Русь – єдина”, „РПЦ – єдина”, Хрещення Руси – «наш общий праздник» і т.д. і т.п. Отже, Москва прагне використовувати нашу історичну спадщину, пристосовуючи її до своїх пропагандистських постулатів. З огляду на це проблема набуває надзвичайної актуальності, бо тісно пов’язана не тільки з минулим, але і з сьогоденням.
Історичний досвід українського народу, втілений у літописах, пречудових козацьких думах, історичних піснях свідчить про непричетність Московської держави до офіційного хрещення Київської Руси – України в липні 988 року, оскільки вона на той час взагалі не існувала. Нагадаю, що перші літописні згадки про Москву відомі лише під роком 1147, тобто через 159 років після офіційного прийняття християнства та існування православної церкви в нашій Батьківщині.
Відомою істиною є і те, що християнство було добре відоме в Україні задовго до його офіційного прийняття. За літописами хрещення Володимирове вважається третім. Перше хрещення введене за днів апостольських благовістям Андрія Первозваного, яке поширювалось за князів Аскольда та Ігоря.
Пошлюсь на літописну згадку, наведену в „Повісті минулих літ” про проповідування апостолом Андрієм вчення Ісуса Христа на території нинішньої України:
„... і прибув він [Андрій] в устя Дніпрове, і звідти рушив по Дніпру вгору, і приреченням Божим прийшов і став під горами на березі. А на другий день, уставши, сказав він ученикам своїм, які були з ним: „Бачите ви гори сі? Так от, на сих горах возсіяє благодать Божа, і буде город великий, і церков багато воздвигне Бог.” І зійшов він на гори сі, і благословив їх, і поставив хреста. І, поклонившись Богу, він спустився з гори сеї, де опісля постав Київ...”
Символічно, що, нині в Києві є гора, яка має назву Андріївська, а вулиця Андріївський узвіз – улюблене місце відпочинку киян і гостей міста. Її окрасою є Андріївська церква.
Друге хрещення введене великою княгинею Київською Ольгою, яка особисто прийняла віру Христову у 955 році від Константинопольського патріарха.
До речі, у вищезазначеному виданні «Русская православная церковь. Очерки истории» княгиня Ольга іменується як «великая княгиня российская». Відповідна надпись наведена під фотокопією ікони святої рівноапостольної княгині Ольги з іконостасу Володимирського кафедрального собору в Києві. (Стор.16.)
Варто нагадати: цей період ( І та ІІ хрещення) у літературі називають світанком в історії українського православ’я. Але християнство на той час не було єдиною релігією в Україні. Поруч з ним вільно сповідувалися праслов’янські культи (Перуна, Даждь-бога, тощо), а також іслам, юдаїзм.
Онук княгині Ольги київський князь Володимир вирішив надати християнству статус державної релігії і влітку 988 року здійснив захід, відомий як офіційне хрещення Русі.
За свідченням Руського літопису („Повість минулих літ”) це відбувалося так:
„... Вийшов Володимир з попами цесарициними і корсунськими на Дніпро. І зійшлося людей без ліку, і влізли вони у воду, і стояли – ті до шиї, а другі – до грудей. Діти ж [не відходили] од берега, а інші немовлят держали. Дорослі ж бродили [у воді], а попи, стоячи, молитви творили. І було видіти радість велику на небі й на землі, що стільки душ спасається... Люди ж, охрестившись, ішли кожен у доми свої. А Володимир, рад бувши, що пізнав він Бога сам і люди його, і глянувши на небо, сказав: „Боже великий, що створив небо і землю! Поглянь на новії люди свої! Дай же їм, Господи, узнати Тебе, істинного Бога, як ото узнали Тебе землі християнськії, і утверди в них віру правдиву і незмінную...”
Треба брати до уваги й те, що князь Володимир прийняв християнство з Візантії, але, оскільки грецька мова для населення Київської держави була незрозумілою і щоб бути більш незалежним від Візантії, Святе Письмо і богослужбові книги було взято з Болгарії, яка прийняла християнство раніше. Так староболгарська мова на той період стала мовою нашої церкви, а хрещення створило духовну основу для єдності давньоруської держави і водночас поєднало її з культурними колами християнських народів Заходу.
Можна сказати, що саме за Володимира в Україні фактично створилась автокефальна церква, мінімально залежна від Візантійського патріарха і яка мала дипломатичні відносини з різними країнами.
Згадаємо ще один історичний факт. Задовго до виникнення Московської держави преподобні отці Антоній і Феодосій заснували Києво-Печерську Лавру (1051 р.). Незважаючи на це, Московський Патріархат вважає її вотчиною російського православ’я в Україні, розмістивши тут свою митрополію.
Факт цей – не поодинокий. Прикро, але „усьому свій час... Час розкидати каміння і час збирати каміння.” (Еккл. 3:3)
Зіставляючи події, відзначаючи 1020-річчя хрещення Київської Руси, ми маємо серцем відчути, що наш народ має древню духовну історію і культуру, пам’ятати, що саме з Києва світло віри Христової поширилось по всій Русі-Україні і за її межі. З цього часу Церква стає важливим фактором зростання духовних і моральних основ життя українського суспільства.
Не маю сумніву, що нинішня ситуація навколо святкування в Україні 1020-річчя хрещення – то важливий крок до історичної об’єктивності і правди.
Як справедливо зазначив Президент України В. Ющенко, „Це – той фундамент, на якому далі має розвиватися наше суспільство.”
Так, це – незаперечна, відома з правіків істина.
А тепер подивимось, що з цього приводу говорять ієрархи РПЦ та деякі московські політики.
Патріарх Московський Олексій ІІ: «Это – наш общий праздник»…
Нам постійно нав’язують думку про те, що «это было крещение Руси, а не Украины». Звичайно, в 988 р. хрестилась Русь, точніше Київська Русь. Але землі майбутньої Росії в це поняття не входили, як було зазначено вище. Проте владики РПЦ під словом „Русь” мають на увазі Росію, тим самим свідомо вводять людей в оману.
Історики констатують: ХVІІ ст., Київська Русь на всіх європейських картах називалась Україною, в той же час Московська держава мала назву „Московія”. Руссю вона ніколи не була. І Російська православна Церква, що зухвало видає себе за древньоруську, такою теж ніколи не була. Нагадаю: це 1943 року за вказівкою Сталіна Московський патріархат неждано-негадано привласнив своїй Російській церкві назву „Руська”, яку до того часу носила Київська митрополія.
І ще одне: дехто із сусідів, що відверто страждають великодержавністю, вважають нас своєю частиною, не приховуючи територіальних зазіхань (мер Москви Ю. Лужков, депутати держдуми РФ Д. Рогозін, О. Митрофанов та ін.). Заяви Лужкова щодо Криму і Севастополя уже всім відомі. Д. Рогозін теж страждає патологічною ненавистю до всього українського і заявляє:
„У нас не повинно бути кордонів... Крим, Малоросія (! – авт.), Білорусія, степи Казахстану... Прибалтика – це родова територія російської нації... Якщо ці землі политі російським потом і кров’ю, значить вони російські...”
Декому з таких політиків дуже хочеться поширювати думку про те, що Україні всього декілька років, що у нас немає ні древнього коріння, ні своєї віри, ні національної самобутності. Так президент РФ Путін в квітні 2008 року, оспівуючи спільну „єдину і неділиму” Русь, на весь світ заявив, що „Україна навіть не держава...”
Невипадково особливому тиску в Росії піддаються парафії УПЦ Київського Патріархату. Для прикладу нагадаю, що в ніч з 29-ого на 30 вересня 1997 року духовенство РПЦ з омоновцями Москви захопили Український Православний центр „Братство” з Богоявленським собором в м. Ногінську. Омонівці заарештували архієпископа Адріана, наділи наручники, ображаючи матюками, називаючи його „хохляцьким владикою” і т.д.
Як відомо, після погрому в Богоявленській парафії храм так і не повернули громаді, а Свято-Троїцький храм й досі офіційно не переданий парафії Московсько-Богородської єпархії УПЦ Київського Патріархату, очолюваній митрополитом Адріаном.
Варто навести уривок з листа керівника Ногинського району Московської області В. Лаптєва від 25.12.1995 р.:
« Настоятелю Богоявленского собора г. Нагинска Московской области архиепископу Адриану.
Ваше преосвященство! Вы и ваша община до сих пор находитесь под юрисдикцией Киевского Патриархата и не передаете собор Богоявления и всю недвижимость Московской епархии, в то время как собор является собственностью Российской Федерации… Напоминаем Вам, что вы и ваша община являетесь представителями иностранной Церкви со всеми вытекающими отсюда юридическими и правовыми последствиями.»
Ось так. В Росії забороняються і захоплюються всі собори, які належать «иностранной Церкви» - Київському патріархату, хоча їх там всього декілька одиниць. А наша влада в Україні навіть не ставить питання про повернення 7 тисяч святинь українського народу, захоплених філією РПЦ – УПЦ (МП). Більше того, саме вона та власть імущі дозволяють «старшему брату» будівництво нових храмів, виділяють для цього ділянки землі...
Тож як нам бути з амбітними претензіями Москви? Та ніяк. 1020-річчя – це свято українського православ’я, це – наша історія!
Щодо територіальних і духовних зазіхань Москви на Україну нагадаю, що свого часу Грузинська, Вірменська, Польська церкви теж зазнавали таких утисків від РПЦ. Чим це закінчилось – відомо.Сподіваюсь, всім зрозуміло: першопричина – в намаганні РПЦ реалізувати давню ідею Третього Риму, тобто утвердити своє панування над світовим православ’ям, грати вирішальну роль в ньому. Не випадково у цьому Російську Церкву завжди підтримувала влада – царська, комуно-більшовицька і теперішня.
Але ж без Української Православної Церкви, без її храмів і монастирів (а це майже 10 тис. парафій УПЦ (МП) на території України, тобто майже половина всієї РПЦ), ця ідея просто неможлива. І в цьому сенсі дерусифікація, становлення України суверенною державою в свідомості правлячої еліти Росії сприймається справжньою трагедією.
Дійсно, мешканці колишніх Володимиро-Суздальського, Новгородського, Ростовського князівств входили до складу Руської Київської держави.
Так було. І нема нічого таємного, що не стало б явним. Але ж ми знаємо, що з давніх часів на території нинішньої України жили слов’янські племена (поляни, древляни, сіверяни, дуліби, тиверці та ін.), на базі яких в процесі історичного розвитку і виник самобутній слов’янський народ українців.
Звичайно, Київська Русь, окрім теперішньої України, включала в себе землі нинішньої Білорусії, західної та південної частини Росії, але говорити про хрещення їх населення 988 року, тобто за часів Київської Руси, нема підстав. Навіть у вищезгаданих «Очерках истории Русской Православной Церкви» (Т. 1, С. 12) зазначено, що в Ростово-Суздальській, Муромо-Рязанскій та інших землях тогочасних племен християнство утвердилось лише в ХІ – ХІІ ст.
Та й хрещення у них відбувалось дещо по іншому, за відомою приказкою: „Добриня хрестить мечем, а Путята – вогнем”. Якщо громадяни Київської Руси в Києві і по всій території теперішньої України прийняли віру з наказу влади, то в решті держави, особливо серед предків росіян, віра була впроваджена за допомогою насильства.
Підсумовуючи зазначимо: за 1020 років існування наша Церква зазнала тяжких випробувань як за часів польсько-литовських утисків, так і після злочинно-підступного приєднання Київської митрополії до Московського патріархату (1686 р.). Ще більше гонінь і переслідувань зазнала українська церква в роки радянської влади, оскільки богоборча політика Компартії фактично означала війну з релігією.
Сучасна духовна ситуація в Україні, розкол православ’я – це теж серйозне випробування. Духовне поєднання народу крізь релігійну єдність, Соборність України, збереження цілісності держави - заглавне завдання дня сьогоднішнього.
Чи не час нарешті замислитись: хто чи що заважає такому єднанню? Фактів більше аніж достатньо, аби відповісти: причиною роз’єднання українського православ’я, певною мірою і суспільства, є Російська Православна Церква.
Доводиться визнати, що зберегти єдність Української Церкви і українського народу можливо лише позбавившись релігійної залежності від Москви. А це, в свою чергу, можливо при державній підтримці прав і законних інтересів Єдиної Помісної Української Національної Церкви.
Альтернативи нема.
О. Сотник
Завідуючий науково-історичним відділом
Сумської єпархії УПЦ КП,
член Національної спілки журналістів України.
ДЕКЛАРАЦІЯ
ДЕРЖАВНІ ДОКУМЕНТИ
Время портала
Гість
Ім'я

Пароль

Запам'ятати мене



Реєстрація
Забули пароль?
Голосування
Звідки Ви дізналися про наш сайт?

Від знайомих

З іншого сайту

З пошукової системи

Для участі в опитуваннях ви повинні залогінитися.
Міні-чат
Вам необхідно залогінитися.

Немає присланих повідомлень.
Copyright © 2007
Веб-портал Сумської єпархії Православної Церкви України
Редакція Прес-центру залишає за собою право не погоджуватися зі смістом статтей, які присилають читачі. Викладені тут погляди не обов'язково повинні поділяти всі члени редакції прес-центру.
Матеріали Веб-порталу Сумської єпархії УПЦ КП можуть бути використані повністю чи частково лише за умови посилання на джерело.