ЄПАРХІЯ · НАШІ ПАРАФІЇ · НАШІ ХРАМИ · БІБЛІОТЕКА · СТАТТІ · ФОТО ГАЛЕРЕЯ · МОЛОДІЖНЕ БРАТСТВО · ДОПОМОГТИ НАМ · ДОПОМОГА НА БУДІВНИЦТВО · КАЛЕНДАР · ПОШУК · КОНТАКТTuesday, December 10, 2019
Навігація
ЄПАРХІЯ
НАШІ ПАРАФІЇ
НАШІ ХРАМИ
БІБЛІОТЕКА
СТАТТІ
ФОТО ГАЛЕРЕЯ
МОЛОДІЖНЕ БРАТСТВО
ДОПОМОГТИ НАМ
ДОПОМОГА НА БУДІВНИЦТВО
КАЛЕНДАР
Посилання
ПОШУК
КОНТАКТ
Архів файлів
FAQ
Зворотній зв'язок
Всі статті
Проповіді
Мистецтво
Статистика
Богослів'я
Суми і Сумщина
Історія Церкви
Релігія - Політика
Християнські свята
Магія, астрологія, окультизм
Піст у житті християнина
Останні статті
Благовірний великий ...
«Колір чистоти і цно...
28 вересня - пам'ять...
Воздвиження Чесного ...
Життя і страждання С...
Наші друзі off
VII. ЗАКОННИЙ ПОМІСНИЙ СОБОР УПЦ 1991 Р. ТА РОЗКОЛЬНИЦЬКИЙ «ХАРКІВСЬКИЙ СОБОР»

Декларація

VII. ЗАКОННИЙ ПОМІСНИЙ СОБОР УПЦ
1991 Р. ТА РОЗКОЛЬНИЦЬКИЙ
«ХАРКІВСЬКИЙ СОБОР»

VII. ЗАКОННИЙ ПОМІСНИЙ СОБОР УПЦ
1-3 ЛИСТОПАДА 1991р.

ТА РОЗКОЛЬНИЦЬКИЙ ТАК ЗВАНИЙ «ХАРКІВСЬКИЙ СОБОР»
27 ТРАВНЯ 1992 р.

1. Законний Помісний Собор
На підставі рішень Помісного Собору РПЦ 7-8 червня 1990 р. та Архієрейського Собору РПЦ 25-27 жовтня 1990 р. Українська Православна Церква отримала статус незалежності та самостійності в управлінні. Найвищим її керівним органом став Помісний Собор УПЦ. Відповідно до канонів та Статуту Церкви 9 липня 1990 р. Архієрейським Собором УПЦ Митрополит Київський і Галицький Філарет одноголосно був обраний Митрополитом Київським і всієї України, Предстоятелем УПЦ.

Це обрання було підтверджене Грамотою Патріарха Алексія ІІ від 27 жовтня 1990 р.: «Беручи до уваги бажання й клопотання її (УПЦ) Преосвященних архіпастирів, які зібралися 9 липня цього року в Богоспасаємому граді Києві для обговорення й рішення їхнього церковного життя на засадах незалежності й самостійності, благословляємо через цю Грамоту нашу силою Всесвятого й Животворчого Духа бути відтепер Православний Української Церкві незалежною й самостійною в своєму управлінні, а Вам (митрополиту Філарету) , одноголосно обраному 9 липня 1990 року Єпископатом Української Православної Церкви, – Її Предстоятелем ». Обрання митрополита Філарета Предстоятелем УПЦ було підтверджене і Помісним Собором УПЦ 1-3 листопада 1991 р.: « Відкидаючи всі наклепницькі нападки на Предстоятеля Української Православної Церкви з боку засобів масової інформації й розцінюючи їх як випади не тільки проти Предстоятеля Церкви, а й проти всієї її ієрархії, кліру й мирян, Собор Української Православної Церкви висловлює повну довіру Митрополиту Київському і всієї України Філарету та підтверджує його обрання українським єпископатом 9 липня 1991 р. Предстоятелем Української Православної Церкви».

На підставі канонів, Статуту УПЦ, у відповідності до історичних прецедентів та виходячи з факту проголошення державної незалежності України Архієрейський Собор УПЦ, який проходив 6-7 вересня 1991 р. в Києві, ухвалив рішення про скликання Помісного Собору УПЦ для вирішення питання про автокефалію Української Православної Церкви. На підставі попереднього рішення Архієрейського Собору в Києві 1-3 листопада 1991 року в Трапезному храмі Печерської лаври пройшов Помісний Собор УПЦ, в роботі якого взяли участь усі правлячі та вікарні архієреї, делегати від монастирів, духовних навчальних закладів, представники кліру та мирян усіх єпархій УПЦ. За своїм складом Собор представляв усю повноту Української Православної Церкви та був правомочний приймати будь-які рішення щодо життя УПЦ як її найвищий керівний орган.

Розглянувши питання про автокефалію УПЦ, Собор прийняв «Постанову Собору УПЦ з питання повної самостійності УПЦ», у якій сказано: «Собор Української Православної Церкви під головуванням Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Філарета розглянув та всебічно обговорив питання про повну самостійність Української Православної Церкви. Керуючись священними канонами і принципами дарування автокефалії та бажаючи мати благословенний мир, богозаповідану любов Христову та братське єднання як з Матір’ю-Церквою, так і з усіма Помісними Православними Церквами, Богу співдіючому, виконуючи волю православного народу України, Собор постановляє:

… Релігійна ситуація, що склалася на Україні в умовах проголошення незалежності української держави, вимагає від Української Православної Церкви нового статусу. Собор вважає, що таким статусом має бути повна самостійність і незалежність, тобто автокефалія, як подальше утвердження самостійності Української Православної Церкви в дусі постанов вищезгаданих Соборів (Помісного та Архієрейського Соборів РПЦ 1990 р.) , заради уникнення розколу та ізоляції від Вселенського Православ’я, без порушення священних канонів, в ім’я збереження любові та миру між нашими Церквами. Усвідомлюючи, що основною метою проголошення автокефалії є благо Церкви, тобто виконання нею спасенної місії у певних історичних умовах, Собор вважає, що дарування автокефалії Українській Православній Церкві сприятиме зміцненню єдності Православ’я на Україні, та ліквідації автокефального розколу, що виник, протидіятиме уніатській і католицькій експансії, служитиме примиренню та встановленню згоди між ворогуючими нині віросповіданнями, згуртуванню всіх національностей, які живуть на Україні, і тим самим вноситиме свій внесок у зміцнення єдності всього українського народу.

Оскільки до умов дарування автокефалії належить можливість незалежного існування частини Церкви без допомоги іншої церковної влади, Собор одностайно засвідчує, що Українська Православна Церква має нині всі необхідні умови для свого повного самостійного буття ».

Нинішні прихильники Московського Патріархату приписують ідеї незалежної Церкви в незалежній державі та проголошення Київського Патріархату політикам, зокрема Президенту Л. М. Кравчуку, що є перекрученням фактів. Зазначимо, що саме в соборному визначенні говориться про ці засади: « незалежна Церква у незалежній державі є канонічно виправданою та історично неминучою ; Собор просить Російську Православну Церкву після дарування повної самостійності Українській Православній Церкві сприяти заснуванню Київського Патріархату Східними Патріархами та Главами інших Помісних Церков».

У роботі Собору взяли участь та підписали його документи (знаком «+» позначені покійні ієрархи; жирним шрифтом виділені ієрархи УПЦ МП станом на 1 березня 2007 р.) : Митрополит Київський і всієї України Філарет, митрополит Харківський і Богодухівський Никодим , митрополит Херсонський і Таврійський + Леонтій, архієпископ Чернігівський і Ніжинський + Антоній, архієпископ Вінницький і Брацлавський + Феодосій, архієпископ Полтавський і Кременчуцький + Савва, архієпископ Житомирський і Овруцький Іов, архієпископ Рівненський і Острозький Іриней, архієпископ Одеський і Ізмаїльській Лазар , єпископ Сумський і Охтирський + Никанор, єпископ Луганський і Старобєльський Іоанникій , єпископ Мукачівський і Ужгородський + Євфимій, єпископ Кіровоградський і Миколаївський + Василій, єпископ Волинський і Луцький Варфоломій, єпископ Хмельницький і Кам’янець-Подільський Нифонт , єпископ Львівський і Дрогобицький Андрій, єпископ Дніпропетровський і Запорізький + Гліб, єпископ Сімферопольський і Кримський Василій, єпископ Чернівецький і Буковинський Онуфрій, єпископ Тернопільський і Кременецький Сергій, єпископ Івано-Франківський і Коломийський Іларіон, єпископ Донецький і Слов’янський Аліпій (на спокої) , єпископ Почаївський, вікарій Київської єпархії Яків.

Таким чином, рішення про автокефалію УПЦ було прийняте законним Собором на підставі канонів і традицій Православної Церкви, з урахуванням факту проголошення повної державної незалежності України. Собор засвідчив наявність усіх можливостей для самостійного буття Української Церкви: достатньої кількості єпископату, духовенства, вірних, духовних навчальних закладів та монастирів. Рішення Собору були повністю підтримані всіма його делегатами, у тому числі – повнотою єпископату УПЦ. Жодне з рішень Собору органами Московської патріархії не було опротестоване, а законність рішень Собору ані в той час, ані тепер, офіційно або аргументовано не заперечувалася. Свідченням законності рішень Собору є й те, що вони були взяті до розгляду Архієрейським Собором РПЦ 30 березня – 4 квітня 1992 р., а не відкинуті як недійсні . Зважаючи на це, стверджуємо, що Помісний Собор УПЦ 1-3 листопада 1991 р. є канонічним Собором, а його рішення – дійсними . Незважаючи на канонічність та дійсність цього Собору, Московська патріархія та УПЦ МП замовчують його рішення і вважають його таким, що нібито ніколи і не відбувався.

2. Передумова розколу – бажання зберегти адміністративну єдність РПЦ
Ще до скликання Помісного Собору УПЦ Священний Синод Московського Патріархату почав діяти з порушенням канонів, не на користь Православної Церкви, а в дусі мирської доцільності . Напередодні Собору 22 жовтня 1991 року в Москві відбулося засідання Священного Синоду РПЦ. На ньому, в зв’язку з проведенням 1-3 листопада 1991 року в Києві Собору УПЦ та питанням, що було винесене на його розгляд, було прийнято «Заяву Священного Синоду Російської Православної Церкви», в якій, зокрема, говорилося: «Московський Патріархат і далі буде йти шляхом зміцнення єдності й соборності єпархій і їх об’єднань, які входять до нього. Однак ми рішуче виступаємо проти того, щоб ці зміни здійснювалися всупереч волі народу Божого, що являє собою Церкву, зі зневагою до священних канонів і в силу чужих Церкві політичних розрахунків».

З цієї заяви видно, що ще до рішення Собору УПЦ про необхідність для неї автокефалії, Священний Синод РПЦ зайняв жорстку позицію щодо збереження адміністративної єдності Московського Патріархату. Тому ним прагнення автокефалії заздалегідь визнається таким, що суперечить волі народу Божого та канонам. Члени Синоду свою волю видають за волю народу Божого, хоча за канонами та церковним Статутом не вони, а Помісний Собор УПЦ наділений правом свідчити від імені повноти УПЦ .

В той же час Московська патріархія всіма можливими способами намагалася виграти час для розгортання інформаційної війни проти митрополита Філарета та автокефалії УПЦ. У різних виданнях почали з’являтися замовні матеріали, які мали на меті компрометацію Предстоятеля УПЦ. Якщо протягом двох місяців – вересня і жовтня 1991 р. – відбулося чотири засідання Синоду РПЦ, то після рішення Собору УПЦ про автокефалію Синод РПЦ не збирався аж до 25 грудня 1991 року, тобто протягом двох місяців. 25-27 грудня 1991 року в Москві відбулося засідання Священного Синоду РПЦ, на якому було зроблено спробу натиснути на митрополита Філарета, поставити під сумнів добровільність рішень Собору УПЦ та заперечити необхідність автокефалії. Результатом роботи Синоду було рішення передати документи Собору УПЦ на розгляд архієреїв Російської Православної Церкви.

Синодом також було прийнято заяву з приводу утворення СНД, в якій, зокрема, зазначалося: «Історична спільність і братерство слов’янських народів, хрещених у єдиній купелі, не повинні руйнуватися. При державній самостійності ми повинні залишитися духовно єдиними, черпаючи в цій єдності силу для відновлення життя... Православні християни сподіваються, що нові відносини між державами Співдружності виключать спроби створити державну, пануючу релігію або ідеологію».

З наведеної заяви можемо бачити, що у Священному Синоді, а відповідно, і в єпископаті Російської Православної Церкви, не існувало навіть припущення, що Українська Православна Церква може отримати автокефалію. Ідеологію керівництва РПЦ добре характеризують слова Патріарха Алексія ІІ, сказані 3 вересня 1991 р. після богослужіння з нагоди 30-річчя його архіпастирського служіння: «Одним з головних завдань свого служіння я називав зміцнення всеправославної єдності. Так, сьогодні ми повинні бути, як ніколи, єдині».

Ці слова стали визначальними у політиці Московського Патріарха, який, разом з керівництвом РПЦ, пішов на все для того, щоб Російська Церква залишилася церковною імперією. Патріарх Алексій неодноразово у своїх публічних заявах підкреслював, як свою головну заслугу, те, що йому вдалося зберегти адміністративну єдність РПЦ в умовах, коли Радянський Союз розпався. Але історія свідчить, що розпад імперської держави супроводжується процесом проголошення автокефалії Церков у нових незалежних державах . Так було в часи розпаду Візантії, так було і в ХІХ ст., коли розпадалася Османська імперія. Історія Константинопольського Патріархату в ці періоди свідчить, що, незважаючи на спротив керівництва старого церковного центру, в новій незалежній державі, за наявності інших умов, обов’язково виникає нова Помісна Церква. Бо так записано у канонах: «Громадянським та земельним розподілам нехай відповідає і розподіл церковних справ» (правило 17-те Четвертого та 38-ме Шостого Вселенських Соборів) . Саме тому нині представники Константинопольського Патріархату під час свого спілкування з представниками Московського Патріархату говорять, щоб останні не повторювали їхніх помилок ХІХ століття.

На жаль, виховане у послуху спецслужбам та відданості великодержавному шовінізму керівництво Московської патріархії на чолі з Патріархом Алексієм ІІ у своїх діях щодо Української Церкви наслідує найгірші зразки середньовічних папістських теорій, підміняючи поняття догматично-містичної єдності Церкви її адміністративною єдністю . У світлі цього, після рішень Собору УПЦ, священноначалля РПЦ поставило перед собою завдання не ухвалити таке рішення щодо Української Церкви, яке б було корисним для православ’я, а за будь-яку ціну заборонити автокефалію УПЦ. Керівництво РПЦ не могло допустити автокефалії УПЦ, адже приблизно половина всіх парафій Московського Патріархату – як в часи СРСР, так і нині – знаходяться на території України. Втративши адміністративний контроль над Церквою в Україні, РПЦ втратить половину своєї структури, а відтак не матиме можливості претендувати на першість у Вселенському Православ’ї . Такі претензії РПЦ виявляє ще з часів середньовіччя, сформулювавши їх у теорію, що «Москва є Третій Рим».

3. Теорія про «Москву – Третій Рим»
Керівники Московського Патріархату досі є прихильниками середньовічної теорії про Москву, як «Третій Рим», яку старець Філофей виклав у листі до Московського великого князя: «Усі православні царства зійшлися у твоє єдине, государ. Бо перший Рим впав від єресей, другий (Константинополь) впав від турків, Москва є третій Рим, а четвертому не бути». Тобто, після падіння Константинополя (1453 р.) Москва нібито є і навіки залишається духовним і політичним центром для всього православного світу і для всіх православних народів. Ця теорія викликала і продовжує викликати суперечки у Вселенському Православ’ї. Натхненний нею, за підтримки державної влади, Московський Патріархат протягом десятиліть намагається посісти перше місце серед інших Помісних Церков, усунувши з цього місця Константинопольський Патріархат, який за традицією вважається першим серед інших Православних Церков. З метою здійснити свою мрію наприкінці 40-х рр. минулого століття у Московській патріархії навіть планували провести у 1948 р. «Вселенський Собор», на якому надати Московському Патріарху титул «Вселенського», але через спротив Константинопольського Патріархату та елліністичних Церков ця ідея провалилася. Проте і досі теорія «Третього Рима» володіє думками керівників Московського Патріархату.

На засіданнях «Всесвітнього російського народного собору» – церковно-громадського зібрання під патронатом Московської патріархії та державної влади, – у 2004 та 2005 рр. один з керівників РПЦ митрополит Кирил наполегливо підкреслював, що, на противагу однополярному глобалізованому світу, Росія має відстоювати ідею багатополярності, причому Москва, на його думку, має стати центром тяжіння для всіх православних народів, центром «православної цивілізації», тобто своєрідним «православним Ватиканом» . Головною підставою для цього він вважає те, що, з одного боку, РПЦ є найчисленнішою Православною Церквою, а з іншого (це не говориться, але мається на увазі), що Росія – найвпливовіша православна держава. «Російська Православна Церква де-факто знаходиться на першому місці серед усіх інших Православних Церков завдяки її високій духовності, її моральності і чеснотам, її традиції і політичному впливові; таким чином, вона говорить від імені 350 мільйонів (?!) росіян у всьому світі. Більше того, вона здійснює вплив у всіх Православних Церквах на Балканах, у тому числі й у тих країнах, де православні віруючі в меншості. Ми — законні духовні правонаступники Візантії», – цитує слова митрополита Кирила грецька газета «To Vima».

Свій вплив на Вселенське Православ’я Московський Патріархат утверджує не тільки на словах. З його ініціативи створені або ним контролюються такі міжнародні організації як «Фонд єдності православних народів» та «Міжпарламентська асамблея православних народів», до останньої з яких входять діючі депутати парламентів різних православних країн. Очолюваний митрополитом Кирилом Відділ зовнішніх церковних зв’язків Московського Патріархату тісно співпрацює з Міністерством закордонних справ Російської Федерації. Крім дипломатичної підтримки інтересів РПЦ, така співпраця виявляється також і у будівництві храмів при російських посольствах. Існують плани створення навколо Росії міждержавного об’єднання з числа православних країн, подібного до Міжнародної ісламської конференції. За всім цим проглядається наполегливе бажання втілити в життя так досі і не реалізовану концепцію Москви, як не тільки духовного, але й державно-політичного центру для православних народів усього світу .

В одному з інтерв’ю Патріарх Алексій ІІ висловив думку про те, що для Московського Патріарха немає ніяких богословських або догматичних підстав не бути першим серед православних Предстоятелів . Зрозуміло, що якби все залежало від волі Патріарха Алексія, то він давно вже став би першим. Реалізувати ці плани йому заважає те, що місце, на яке він претендує, майже тисячу років посідає Патріарх Константинополя – Нового Рима.

Борючись за вплив на Вселенське Православ’я, московські політики від Церкви, на жаль, забувають, що Царство Боже – не від світу цього. Тому про це їм доводиться нагадувати Вселенському Патріарху Варфоломію , якого цитує «To Vima»: «Об’єднання вірних православних в одну групу під керівництвом єдиного впливового лідера, який здійснював би програму єдиного урядування, неминуче призведе до перетворення Церкви на не більше ніж орган цього уряду, причому зовсім не тими методами, якими спасається рід людський . Втручання уряду в процес прийняття рішень Церквою відгонить неприпустимим цезарепапізмом. В епоху комунізму вже спостерігалася подібна нестерпна політизація Російської Церкви... Ми мали надію на те, що після падіння страшної системи зміни торкнуться і цієї сфери. Однак, на наш жах, ми спостерігаємо, як російський уряд продовжує рішуче втручатися і, безсумнівно, навіть «вибудовувати політику» у суто церковних питаннях» – пише Патріарх.

Патріарх Варфоломій вважає, що « дурна теорія щодо «Третього Рима» є зарозумілою (відповідно до давньогрецького визначення цього слова, яке позначає зарозумілу зухвалість) і нечестивою . Новий Рим (яким є Константинопольський Патріархат) може бути тільки першим серед рівних Патріархатів, але ця Церква не буде панувати і керувати іншими Православними Церквами. Ми визнаємо примат цієї Церкви в питаннях єдності, і вона виконувала цю функцію смиренно і без усякого застосування сили». Митрополиту Кирилу він ставить риторичне запитання: «Ви дійсно стверджуєте, що єдність Православ’я є питанням чисельності, політичної сили, світського і дипломатичного впливу?» І продовжує: «Те, що ми почули про єдність Церкви, є, у сукупності, сумним відзвуком духу цезарепапізму, що тлумачить єдність, як єдину організаційну структуру, що є явним антагонізмом єдності духу і совісті, що завжди сповідувалася Православною Церквою» . «Ті, хто говорить про Третій Рим, є абсолютно непридатними для підтримки лідируючих позицій Православної Церкви, оскільки вони будуть виконувати роль перетворення Церкви з христоцентричного віросповідання на феодальну організацію, засновану на застосуванні грубої сили» – цитує думку Патріарха Варфоломія газета «To Vima».

На жаль, Московський Патріархат не бажає прислухатися до цих мудрих слів Вселенського Патріарха і міцно тримається за владу над Православною Церквою в нашій державі. «Очевидно, що церковна єдність – це останнє, що зв’язує Україну з Росією. У цьому питанні компроміси неможливі», – вважають московські церковні діячі. Вони не перестають підкреслювати роль Російської Церкви, як фактора єдності російського народу і впливу на православні країни, зокрема, колишнього СРСР. «Церква завжди була і залишається началом, яке єднає наш народ, яке визначає його ідентичність, яке формує і поглиблює його національну самосвідомість» – стверджує митрополит Кирил. Шкода, що в гонитві за реалізацією цих принципів російські ієрархи часто забувають, що Церква – Тіло Христове і покликана спасати грішників та приводити їх до єдності з Богом, а не з Росією. Це так само правильно, як і те, що Україна – не Росія, і не всі прагнення та інтереси російського народу, якими б добрими вони не були, повною мірою повинен поділяти народ український .

Очевидно, що для захоплених теорією «Третього Рима» московських церковних політиків Українська Церква – не більше, ніж важлива фігура на геополітичній шахівниці. Граючись у глобальні політичні ігри, вони не побоялися розколоти православних українців, а також зазіхають на авторитет Вселенського Патріарха та своїми діями загрожують єдності Вселенського Православ’я .

4. Розкольницький так званий «Харківський Собор»
Хоча офіційно Московська патріархія протягом кількох місяців після Собору УПЦ не ухвалювала рішень щодо автокефалії Української Церкви, нею велася постійна робота для збурення Церкви проти автокефалії та проти її Предстоятеля. З Москви постійно дзвонили у єпархії, чинився тиск на архієреїв УПЦ, від імені Московської патріархії у єпархії та найбільш важливі монастирі УПЦ приїздили емісари, які переконували всіх не підкорятися рішенням Собору УПЦ та відмовитися від автокефалії. Паралельно з цим у засобах масової інформації розповсюджувалися наклепницькі статті про митрополита Філарета. Занепокоєні цією інформаційною війною проти Предстоятеля УПЦ та її автокефалії, яка була розгорнута за підтримки спецслужб, єпископи УПЦ, які зібралися на святкування дня народження митрополита Філарета 23 січня 1992 року, підписали звернення до Патріарха Алексія ІІ, Синоду та єпископату РПЦ, в якому було висловлене прохання пришвидшити процес розгляду документів Собору УПЦ про автокефалію. «У нас створюється враження, що позитивне вирішення цього питання навмисне затягається» – зазначено у зверненні.

Того ж дня відбулося засідання Священного Синоду УПЦ, на якому єпископа Донецького Аліпія було звільнено від керування єпархією, згідно з його проханням від 8 січня 1992 року, і призначено вікарієм Київської єпархії. Єпископів Чернівецького Онуфрія та Івано-Франківського Іларіона переміщено одного на місце другого, а єпископа Тернопільського Сергія призначено вікарієм Київської єпархії. Всі вищезгадані єпископи (окрім Іларіона, нинішнього митрополита Донецького УПЦ МП) за вказівкою з Москви не підкорилися рішенню Синоду і не звільнили своїх попередніх кафедр, перестали поминати за Божественною літургією Предстоятеля УПЦ і цим фактично поклали початок розколу . Головною причиною таких їхніх дій була відмова підкорятися рішенням Собору УПЦ 1-3 листопада 1991 р., які вони раніше самі підписали. Заштатний митрополит Агафангел у своїй колишній Вінницькій єпархії також почав сіяти церковну смуту, підбурюючи духовенство до переходу у пряме підпорядкування Московському Патріархові. Таким чином, розкол в Українській Православній Церкві стався взимку 1992 року з ініціативи трьох правлячих владик та одного позаштатного архієрея за підтримки Московської патріархії та спецслужб . 4 лютого 1992 року Патріарх Алексій ІІ направив митрополиту Філарету телеграму на захист розкольницьких дій трьох єпископів УПЦ і закликав його стосовно розкольників «не вживати канонічних заборон».

Звернення єпископату було відвезене до Москви архієпископом Лазарем і єпископами Варфоломієм та Андрієм. 18-19 лютого 1992 року у Москві відбулося засідання Синоду РПЦ, на якому митрополит Філарет був відсутній. З приводу звернення єпископату УПЦ від 23 січня Патріарх Алексій ІІ та Синод направили «Послання» до митрополита Філарета та єпископату УПЦ, в якому говориться таке: «З усією визначеністю ми свідчимо, що Священний Синод РПЦ не має відношення до тих церковних смут, які розвиваються в межах УПЦ і приносять нам глибокий біль. Що стосується антицерковних кампаній у засобах масової інформації, то вони, у першу чергу, спрямовані проти нашого Священного Синоду й авторитету Церкви й залишаються на совісті їх авторів... З метою запобігання (новому розколу УПЦ) необхідно всім нам діяти чесно, незлобиво, обачно й мудро, не допускаючи «стихіям світу цього» восторжествувати над пастирським обов’язком і відповідальністю... Ми обіцяємо Вам зробити все, від нас залежне, щоб рішення про майбутнє Православ’я на Україні було прийняте відповідно до справжніх (!) сподівань її благочестивого православного народу... Кожен, хто залишається вірним Православ’ю, одержить наше канонічне пастирське окормлення й не буде кинутий на поталу сил зла». Таким чином, Московська патріархія без жодних аргументів ставить під сумнів чинність рішень Собору УПЦ і повідомляє про свою підтримку розкольницьких дій, спрямованих на недопущення отримання УПЦ автокефалії. Синод прийняв рішення про проведення 31 березня – 4 квітня 1992 Архієрейського собору РПЦ для розгляду Звернення єпископату УПЦ від 3 листопада 1991 року про надання їй автокефалії. 3-4 березня відбулися засідання Священного Синоду УПЦ, на яких попередні рішення щодо єпископів-розкольників були залишені без змін. Внаслідок дій Московського Патріархату становище в Українській Православній Церкві перетворилося на вибухонебезпечне. З огляду на попередні заяви та дії Московського Патріархату Архієрейський Собор РПЦ не віщував для УПЦ нічого доброго.

На Архієрейському соборі в Москві замість того, щоб розглядати питання про автокефалію УПЦ, було організовано цькування митрополита Філарета . Протягом майже доби на нього тиснули, звинувачуючи в аморальному житті, і вимагали одного – залишити Київську кафедру та посаду Предстоятеля УПЦ. Реальна незалежність УПЦ в управлінні цілком залежала від особи Предстоятеля, він же був і головним рушієм боротьби за автокефалію, а тому, позбувшись його, Московський Патріархат мав надію разом розрубати «гордіїв вузол» автокефалії УПЦ. На Соборі лунали погрози позбавити РПЦ дарованої незалежності в управлінні , а тому, під тиском обставин, митрополит Філарет погодився на Архієрейському соборі УПЦ подати у відставку з посади Предстоятеля.

Результатом роботи Собору стала така постанова: «Архієрейський Собор взяв до відома заяву Преосвященного Філарета, Митрополита Київського й всієї України, про те, що в ім’я миру церковного він подасть прохання на черговому Архієрейському соборі УПЦ про звільнення його від обов’язків Предстоятеля Української Православної Церкви. Архієрейський Собор з розумінням поставився до позиції Преосвященного митрополита Філарета, висловивши йому подяку за архіпастирську працю на Київській кафедрі, благословивши нести єпископське служіння на іншій кафедрі Української Православної Церкви» (Більш докладний опис розгляду питання про Предстоятеля УПЦ митрополита Філарета наведений в окремому розділі) .

Але насильство над Предстоятелем не вирішило проблеми автокефалії УПЦ. Прибувши у Київ, митрополит Філарет 14 квітня 1992 р. провів прес-конференцію, на якій розповів правду про перебіг подій на Соборі у Москві й відмовився від своєї заяви про відставку, бо така відставка не несе миру для Церкви, суперечить волі віруючих і є неканонічною (зокрема, порушує 4-те правило Кирила Олександрійського). У відповідь Московським Патріархатом наприкінці квітня 1992 р. було інспіровано розкольницькі збори деяких єпископів УПЦ в Житомирі, де, між іншим, був присутній в якості «правлячого архієрея Вінницької єпархії» позаштатний митрополит Агафангел. Збори прийняли «Звернення до керівництва Московського Патріархату», в якому висловлювалася підтримка його дій та містився заклик сприяти звільненню митрополита Філарета із займаної посади.

Грубо порушуючи канони, Статут про управління УПЦ та права Української Православної Церкви, як самостійної в управлінні, Священний Синод РПЦ на засіданні 6 травня у категоричній формі вимагав від митрополита Філарета до 15 травня зібрати Архієрейський Собор УПЦ та подати на ньому у відставку, а 21 травня прийняв постанову про відсторонення митрополита Філарета від управління УПЦ.

Хоча ще 2 квітня 1992 р. у Московській патріархії в інтерв’ю кореспонденту агентства «Інтерфакс» заявляли, що «напередодні Архієрейського Собору і під час його роботи ніякого тиску з боку українського і російського керівництва на них не чинилося» , 7 травня Патріарх Алексій ІІ на прес-конференції вже заявляв, що «в час підготовки до Архієрейського Собору і під час його роботи на делегатів і на нього особисто чинився тиск, зокрема, з боку президента України Леоніда Кравчука». 14 травня 1992 р. агентство «Інтерфакс» передало слова митрополита Ростовського і Новочеркаського Володимира, який сказав: «Главі Української Православної Церкви митрополиту Філарету загрожує суд Архієрейського Собору, якщо до 15 травня він не виконає рішення вищих органів Православної Церкви (РПЦ) – Архієрейського Собору і Священного Синоду – про його вихід у відставку. Філарет повинен скликати Архієрейський Собор Української Православної Церкви і на ньому подати прохання про відставку. Суд Архієрейського Собору може бути скликаний у будь-який час, – підкреслив митрополит Володимир. – А слухання у цій справі можуть бути проведені заочно, оскільки є ймовірність того, що митрополит Філарет не приїде в Москву ».

Як бачимо, керівництво Російської Православної Церкви ще до проведення будь-яких соборів УПЦ визначилося зі своїми рішеннями . Тому скликання так званого «Харківського Собору» стало лише формальним завершенням розколу УПЦ, розпочатого керівництвом Московської патріархії ще у січні 1992 р. Зараз представники УПЦ МП намагаються представити так званий «Харківський Собор» нібито виявом «справжньої соборності», але насправді це незаконне зібрання лише слухняно виконувало волю Московської патріархії та спецслужб , про що самим учасникам цього псевдо-собору добре відомо.

Остаточне організаційне оформлення розколу в Українській Православній Церкві відбулося на так званому «Харківському Соборі» – зборах єпископату УПЦ, проведених рядовим єпархіальним архієреєм митрополитом Харківським Никодимом у відсутність Предстоятеля УПЦ митрополита Філарета, якого навіть не було запрошено. Саме проведення так званого собору було організоване спецслужбами, про участь яких у діяльності цих зборів свідчать очевидці . Для документування подій під час роботи так званого собору велася зйомка на відеокамеру, кадри з якої можна бачити у розповсюджуваному УПЦ МП фільмі «Анатомія розколу». Учасники псевдо-собору стверджують, що вони нібито боялися за себе, а митрополиту Никодиму надходили погрози від Президента України. Виникає питання – для чого тоді проводилася зйомка на відеокамеру, якщо вона могла стати доказом у разі гонінь з боку української влади? Відповідь може бути така – зйомка проводилася для звіту в Москву та для того, щоб зв’язати всіх учасників псевдо-собору колективною відповідальністю.

Всупереч православним канонам та Статуту УПЦ незаконними зборами єпископів у Харкові митрополит Філарет, без слідства, був засуджений до звільнення з посади та заборони у священнослужінні. На місце діючого Предстоятеля УПЦ було незаконно обрано митрополита Ростовського, керуючого справами Московського Патріархату Володимира (Сабодана) , хоча й українця за походженням, але лояльного до Московської патріархії. Хоча, згідно зі Статутом УПЦ, Предстоятель обирається з числа єпископату самої УПЦ, до якого Володимир (Сабодан), як митрополит Ростовський, не належав . Користуючись рішеннями цього псевдо-собору, 11 червня 1992 року Архієрейський Собор РПЦ неканонічно проголосив про позбавлення митрополита Філарета священного сану, тим самим остаточно ставши на бік розкольників з числа єпископату УПЦ.

Дії, вчинені у травні 1992 р. ієрархами УПЦ в Харкові, є грубим порушенням 34-го Апостольського правила: «Єпископам всякого народу належить знати першого серед них і визнавати його як главу, і нічого, що перевищує їхню владу, не творити без його розсуду; творити ж кожному тільки те, що стосується його єпархії та місць, які належать до неї . Але й перший нічого нехай не творить без розсуду всіх. І таким чином буде однодумність, і прославиться Бог о Господі у Святому Дусі, Отець, Син і Святий Дух». За тлумаченням єп. Никодима (Мілаша), це правило наказує єпархіальним архієреям «кожну церковну справу, яка перевищує їхню владу і їхні права, як єпархіальних єпископів, і яка має більш важливе значення, влаштовувати й вирішувати з відома й у залежності від головного і першого обласного єпископа». Дії митрополита Філарета щодо досягнення автокефалії УПЦ ґрунтувалися не на його особистій думці, а на рішенні законного Помісного Собору УПЦ 1-3 листопада 1991 р. В той час, як рішення так званого «Харківського Собору», прийняті за відсутності законного Предстоятеля, є неканонічними та недійсними.

Крім священних канонів (34-го Апостольського правила, 14-го правила Двократного Константинопольського Собору), учасники псевдо-собору в Харкові порушили постанову Архієрейського Собору Російської Православної Церкви від 25-27 жовтня 1990 року про дарування Українській Православній Церкві самостійності й незалежності в управлінні. Їхнє порушення полягає в тому, що вони не дотрималися цієї самостійності й незалежності, підкорившись рішенням Московського Священного Синоду від 7 і 21 травня 1992 р., влада якого не поширюється на управління в Українській Православній Церкві. Фактично вони відмовилися від незалежності й самостійності УПЦ і тим самим відкололися від неї.

Учасники харківських зборів проігнорували Статут про управління в Українській Православній Церкві, прийнятий на Помісному Соборі УПЦ і зареєстрований державними органами незалежної України.

По-перше, вони порушили статті 3 і 7 глави ІІІ і статтю 9 глави V Статуту, у яких говориться, що Собори УПЦ скликає Предстоятель Української Православної Церкви, Митрополит Київський і всієї України. Насправді так званий «Харківський Собор» облудним чином скликав рядовий єпархіальний архієрей митрополит Харківський Никодим і головував на ньому .

По-друге, не дотримані статті 2 і 12 глави V , де сказано, що Предстоятель Української Православної Церкви обирається довічно . Там само сказано, що тільки «у випадку смерті Митрополита Київського і всієї України, його відходу на спокій, знаходження під церковним судом або з іншої причини, що робить неможливим виконання ним обов’язків Предстоятеля Української Православної Церкви, Священний Синод обирає Місцеблюстителя». Не було жодної з цих причин, які могли б дати право єпископам, що зібралися у Харкові, обирати нового Предстоятеля УПЦ.

По-третє, була порушена стаття 6 глави ІІІ, де говориться, що Собор обирає Предстоятеля Української Православної Церкви із середовища українського єпископату. Насправді псевдо-собор обрав керуючого справами Московської патріархії митрополита Володимира (Сабодана) із середовища Російської Церкви, а не Української .

Для виправдання своїх незаконних дій учасники «собору» на догоду Московській патріархії, щоб провести її ставленика, внесли зміни в Статут. Однак Статут про управління УПЦ був прийнятий на Помісному Соборі, і тільки він має право вносити зміни . 29 травня 1992 р. заяву про порушення Статуту про управління УПЦ прийняла Рада у справах релігій при Кабінеті Міністрів України. З осудом дій харківських розкольників виступила і Президія Верховної Ради України.

Констатуємо, що Митрополит Київський і всієї України Філарет як законно обраний Предстоятель УПЦ, повноваження якого були підтверджені законним Помісним Собором УПЦ, діяв у відповідності до рішень канонічного Помісного Собору 1-3 листопада 1991 р. Так званий «Харківський Собор» був організований Московською патріархією та спецслужбами з метою беззаконного усунення митрополита Філарета з посади Предстоятеля та фактичного скасування дії постанов Помісного Собору. Дії так званого «Харківського Собору» створили розкол в Українській Православній Церкві. Протягом усіх наступних років відбувається оцінка повнотою Церкви дій законного Помісного Собору та Харківського псевдо-собору, і правда канонів та історії виявляється на боці рішень Помісного Собору про автокефалію.

5. Рецепція (сприйняття) Церквою соборних рішень
На відміну від вчення Римської Церкви, де Папа вважається непогрішним у справах віри, у Православ’ї непогрішністю не володіє ніхто – ані ієрарх, ані Собор ієрархів, а тільки вся Церква у Повноті – у просторі й у часі. Кожне соборне рішення має пройти через сприйняття всією Повнотою Церкви (рецепцію). І тільки коли Церква визнає ці соборні рішення, як дійсно звершені з волі Духа Святого, вони набувають повноцінного авторитету.

Історія Церкви знає багато прикладів того, що рішення одних церковних Соборів визнавалися істинними, а інших – відкидалися, хоча ці останні за зовнішніми ознаками теж мали би вважатися правильними . Церквою були відкинуті численні Собори часів аріанських суперечок. Не прийняла Церква і рішень Собору у Дубі, який беззаконно засудив святителя Іоана Золотоустого до позбавлення сану. Деякі представники Московського Патріархату в полеміці заявляють, що святитель Іоан нібито підкорився рішенню цього Собору, що насправді не відповідає дійсності, бо цього Собору він не визнав, а підкорився лише насильству державної влади, якою був відправлений у заслання. За всіма зовнішніми ознаками так званий «Вселенський Собор 449 р.» під головуванням Олександрійського Патріарха Діоскора мав усі підстави вважатися дійсно Вселенським. Але через те, що він ствердив єретичне монофізитське вчення, він був відкинутий і названий в історії «Розбійницьким Собором». Така сама доля спіткала і «Вселенський Собор» іконоборців.

У ближчий до нас час Православною Церквою були відкинуті рішення Ферраро-Флорентійського Собору 1438-39 рр., який запровадив унію з Римським престолом, хоча цей Собор задумувався, як «VIII Вселенський». Не сприйняла Російська Церква рішень так званого Стоглавого Собору щодо двоперстного хресного знамення та інших особливостей богослужіння. Рішення Великого Московського Собору 1666-67 рр. про анафематствування старих обрядів та всіх, хто їх дотримується, було скасоване Помісним Собором РПЦ 1971 р. Святійший Синод, як вища церковна влада, «позбавив сану та чернецтва» митрополита Ростовського Арсенія (Мацієвича), але Помісний Собор РПЦ 1917-18 рр. скасував це рішення, а Архієрейський Собор РПЦ 2000 р. причислив його до сонму святих . В 1596 р. православний Брестський Собор анафематствував усіх, хто прийняв унію з Римом, що не перешкодило в 1946 р. уніатів прийняти в сущому сані, без перехрещення і перерукоположення. Помісний Собор РПЦ 1917-18 рр. запровадив розподіл цієї Церкви на митрополичі округи та обрання єпископату безпосередньо в єпархіях, чого зараз ніхто не дотримується. Церква відкинула постанови так званих «Другого» і «Третього» «Всеросійських Помісних Соборів», які у 20-х рр. минулого століття проводили російські обновленці, хоча у цих «соборах» брали участь понад сто єпископів, а з обновленцями мали спілкування навіть Східні Патріархати. І таких прикладів можна наводити десятки.

В 1872 р. Константинопольський Патріарх скликав Помісний Собор, який осудив «філетизм», тобто розділення Православ’я за національною ознакою. Прибічників «філетизму» було проголошено ворогами «Єдиної Соборної і Апостольської Церкви», Болгарську Церкву оголошено схизматичною (розкольницькою), одних її архієреїв позбавили священства, інших відлучили від Церкви або піддали анафемі та геєні вогненній. Формально рішення Собору відповідали канонам, але за суттю вони були супротивними божественній правді. Тому Церква відкинула рішення Собору 1872 р., а в 1945 р., через 73 роки, Константинопольський Патріархат змушений був визнати автокефалію Болгарської Церкви.

Слід звернути увагу на те, що:

– Болгарська Церква не приносила ніякого покаяння перед Константинопольським Патріархатом;

– ієрархія Болгарської Церкви, яка має апостольське преємство від «позбавленої сану та анафематствуваної» болгарської ієрархії, була визнана законною і не відбувалося ніяких «перерукоположень»;

– всі таїнства, які були звершені у Болгарській Церкві за 73 роки схизми, визнані дійсними .

Таким чином Церква фактично відкинула рішення Константинопольської Церкви і визнала законними й канонічними рішення Болгарської Церкви про автокефалію.

Згадаймо постанову Архієрейського Собору Московської патріархії від 28 березня 1942 р. під головуванням митрополита Сергія (Страгородського) про «позбавлення священства» єпископа Полікарпа (Сікорського). Цей архієрей належав до ієрархії Православної Автокефальної Церкви в Польщі, переважну частину віруючих якої складали українці, та ніколи не належав до єпископату РПЦ. У грудні 1941 р. з благословення Предстоятеля Польської Церкви митрополита Діонисія він став керівником Православної Автокефальної Церкви в Україні. У післявоєнний час все духовенство УАПЦ, яке залишилося в Радянському Союзі, було «перерукоположене» від Московського Патріархату. Але ієрархія УАПЦ в діаспорі, незважаючи на рішення Архієрейського Собору Московської патріархії 1942 р., була прийнята в 1995 р. до складу Константинопольського Патріархату без покаяння і перерукоположення. Тепер Московська патріархія змушена визнати цей український єпископат, бо він входить до складу Константинопольського Патріархату, з яким РПЦ перебуває у молитовному єднанні. Це – ще один приклад того, що Архієрейський Собор Московської патріархії 1942 р. не був визнаний Православною Церквою, тобто не пройшов рецепції.

Нарешті, протягом 20-90-х рр. ХХ ст. Московський Патріархат і Російська Православна Церква Закордоном (так званий «Карловацький розкол») неодноразово обмінювалися між собою взаємними церковними відлученнями, погрозами суду і навіть анафемами. Архієрейський Собор РПЦЗ піддав анафемі «єресь екуменізму» та «єресь сергіанства». На Карловацьку ієрархію Московським Патріархатом неодноразово накладалися церковні відлучення, але сьогодні, коли ці дві Церкви об’єднуються, цей процес відбувається і без покаяння, і без перерукоположення ієрархії. Це – ще одне з багатьох свідчень того, що навіть Собори помиляються. Непомильною залишається тільки Свята Соборна і Апостольська Церква, бо вона є стовп і утвердження істини.

Тепер Українська Церква переживає процес рецепції (визнання) рішень Помісного Собору 1-3 листопада 1991 р. та Харківського псевдо-собору 27 травня 1992 р. Який Собор буде визнаний Церквою – покаже майбутнє. Але вже сьогодні зрозуміло, що Помісний Собор 1991 р. отримує визнання українського православного народу. Це видно з того, що Київський Патріархат, який є Помісною Українською Православною Церквою, сьогодні підтримують 30% дорослого населення України, у той час, як УПЦ МП – 20%. В самій УПЦ МП почався рух за Помісну Церкву. Все це свідчить про те, що Помісний Собор 1-3 листопада 1991 р. згідний з канонами і відповідає потребам Української Церкви. Постанови ж Харківського псевдо-собору виявляють свою мирську основу, коли «вкрадається, під виглядом священнодії, пиха влади мирської» (8-ме правило ІІІ Вселенського Собору). Дух ненависті до братів-православних, неправда і ворожнеча, численні порушення догматів та канонів з боку послідовників цього псевдо-собору вказують на те, що це харківське зібрання, хоч і намагається видати себе за Архієрейський Собор Української Православної Церкви, насправді є нечестивим збіговиськом розкольників , які з мирських розрахунків та за наказами спецслужб нанесли УПЦ важку рану розколу, за що дадуть відповідь на Страшному Суді.

ДЕКЛАРАЦІЯ
ДЕРЖАВНІ ДОКУМЕНТИ
Время портала
Гість
Ім'я

Пароль

Запам'ятати мене



Реєстрація
Забули пароль?
Голосування
Звідки Ви дізналися про наш сайт?

Від знайомих

З іншого сайту

З пошукової системи

Для участі в опитуваннях ви повинні залогінитися.
Міні-чат
Вам необхідно залогінитися.

Немає присланих повідомлень.
Copyright © 2007
Веб-портал Сумської єпархії Православної Церкви України
Редакція Прес-центру залишає за собою право не погоджуватися зі смістом статтей, які присилають читачі. Викладені тут погляди не обов'язково повинні поділяти всі члени редакції прес-центру.
Матеріали Веб-порталу Сумської єпархії УПЦ КП можуть бути використані повністю чи частково лише за умови посилання на джерело.