ЄПАРХІЯ · НАШІ ПАРАФІЇ · НАШІ ХРАМИ · БІБЛІОТЕКА · СТАТТІ · ФОТО ГАЛЕРЕЯ · МОЛОДІЖНЕ БРАТСТВО · ДОПОМОГТИ НАМ · ДОПОМОГА НА БУДІВНИЦТВО · КАЛЕНДАР · ПОШУК · КОНТАКТMonday, December 09, 2019
Навігація
ЄПАРХІЯ
НАШІ ПАРАФІЇ
НАШІ ХРАМИ
БІБЛІОТЕКА
СТАТТІ
ФОТО ГАЛЕРЕЯ
МОЛОДІЖНЕ БРАТСТВО
ДОПОМОГТИ НАМ
ДОПОМОГА НА БУДІВНИЦТВО
КАЛЕНДАР
Посилання
ПОШУК
КОНТАКТ
Архів файлів
FAQ
Зворотній зв'язок
Всі статті
Проповіді
Мистецтво
Статистика
Богослів'я
Суми і Сумщина
Історія Церкви
Релігія - Політика
Християнські свята
Магія, астрологія, окультизм
Піст у житті християнина
Останні статті
Благовірний великий ...
«Колір чистоти і цно...
28 вересня - пам'ять...
Воздвиження Чесного ...
Життя і страждання С...
Наші друзі off
VIII. БЛАГОДАТНІСТЬ ТАЇНСТВ. ХРЕЩЕННЯ

Декларація

VIII. БЛАГОДАТНІСТЬ ТАЇНСТВ.
ХРЕЩЕННЯ

VIII. БЛАГОДАТНІСТЬ ТАЇНСТВ.
ХРЕЩЕННЯ

Визнаю одне хрещення на відпущення гріхів.
10-ий член Символу віри

1. Неповторність Таїнства Хрещення
На підставі рішення Архієрейського Собору УПЦ МП (повний текст якого знайти досить складно) в цій Церкві використовується практика так званого «перехрещування» – повторного звершення Таїнства Хрещення над тими, хто прийняв його в Київському Патріархаті. Така практика є прямим і свідомим порушенням догматичного вчення про неповторність Таїнства Хрещення, викладеного у Символі віри , порушенням церковних канонів і не вписується у загальноприйняту практику Помісних Православних Церков.

Російська Православна Церква, до якої належить УПЦ МП, не вперше в своїй історії вдається до неправославної практики «перехрещування». У XVII ст. тих, хто був охрещений у Київський Митрополії через обливання, в Московському Патріархаті перехрещували на підставі того, що істинним може вважатися тільки хрещення через повне занурення, хоч в останні часи в самій РПЦ розповсюдженою практикою є хрещення через обливання.

У книзі про подорож Антиохійського Патріарха Макарія в Москву (1654 р.), написаній архідияконом Павлом Алепським, розповідається про те, що хрещених татар, якщо вони після хрещення продовжували спілкуватися зі своїми рідними-мусульманами, вважали нечистими і їх повторно хрестили. І з дружинами, якщо вони не були хрещені, розводили, а одружували з хрещеними. Хрестили повторно й римо-католиків: «Так чинили тепер і з ляхами (тобто поляками-католиками) й хрестили вдруге, хоч це не дозволено, але московити зовсім не приймають їх, не охрестивши». Патріарх Макарій виступив проти цієї практики на спеціально скликаному Соборі: «Причиною скликання цього Собору було питання про хрещення ляхів (поляків-католиків). Справа в тому, що московити, як уже нами сказано, хрестили їх, тоді як у правилах це забороняється... Наш учитель зажадав, щоб московити чинили, як написано в їхніх церковних правилах. Ми раніше знайшли в одній стародавній рукописній книзі зі Святої Гори все це цілком з’ясованим, і наш владика Патріарх списав цю главу в особливий зошит і приклав свій підпис. Тепер він багато сперечався з архієреями, і вони після довгих дебатів волею-неволею, відповідно до свідчення їхніх правил, повинні були визнати істину... Вийшов царський указ, що забороняє хрестити ляхів і всіх франків, послідовників Папи, тому що вони до нас ближче всіх сповідань» (Архідияк. Павло Алепський «Подорож Антиохійського Патріарха Макарія») . Одне хрещення – догмат, заснований на словах Священного Писання: «один Господь, одна віра, одне хрещення» (Еф. 4:5). Важливо те, що ці слова ап. Павло пише в контексті побажання християнам «поводитися гідно звання, до якого ви покликані, з усякою смиренномудрістю й лагідністю та довготерпінням, терплячи один одного з любов’ю, прагнучи зберігати єдність духу в союзі миру» (Еф. 4:1-3). Тому одне хрещення містично пов’язане з Єдиним Божеством, одним народженням («по плоті» та «від води й Духа») і єдиною Церквою. Порушення цієї істини через повторне «хрещення» порушує віру в Єдине Божество, єдину Церкву та єдине народження у Христі . Хрестити потрібно тільки тих, хто без сумніву не хрещений. Якщо є сумніви, то аргументи для «повторного» хрещення повинні бути дуже вагомими. Тому Православна Церква повторно не хрестить хрещених у римо- і греко-католицьких Церквах, усвідомлюючи наявність не до кінця розірваної єдності у вірі.

На підставі багатовікової канонічної традиції, богословського, літургічного та практичного досвіду Церкви на сьогодні Православ’я сповідує дійсним хрещення в тих випадках, коли дотримані такі умови:

– Хрещення звершується як таїнство – «на відпущення гріхів». Тобто, і той, хто хрестить, і той, кого хрестять розуміють мету і значення таїнства.

– Хрещення звершується в ім’я Святої Тройці - Отця, Сина і Святого Духа. Важливі як правильність формули хрещення, так і саме розуміння догмата про Тройцю. Тобто, і той, хто хрестить, і той, кого хрестять, повинні вірити у Святу Тройцю так, як вірує Православна Церква.

– За зовнішньою формою хрещення має звершуватися з використанням води (за найрідшим виключенням), бути добровільним актом. Той, хто хрестить, сам повинен бути священиком християнського віросповідання (в крайньому випадку диякон або мирянин), так само, як християнську віру має сповідати і той, кого хрестять.

На підставі цих критеріїв Православною Церквою визнається хрещення католиків і греко-католиків (у них визнається дієвість й інших таїнств, у т.ч. священства та Євхаристії). Хрещення є дійсним і у протестантів, якщо воно відповідає вищезазначеним вимогам. У Православній Церкві, за традицією, хрещення звершується разом з таїнством миропомазання. В Католицькій Церкві миропомазання (конфірмація) звершується окремо, протестанти не визнають таїнства миропомазання.

Питання хрещення розглядаються в таких канонах:

47-ме Апостольське правило: «Єпископ або пресвітер, якщо того, хто поістині має хрещення, знову охрестить, або якщо від нечестивих опоганеного не охрестить: нехай буде вивержений як той, що насміхається над хрестом і смертю Господньою, і не відрізняє священиків від лжесвящеників».

У тлумаченні на це правило авторитетний каноніст єпископ Никодим (Мілаш) пише: «Цим правилом прийняте, як загальноцерковна норма, таке: хрещення за своєю сутністю, як тайна благодаті, не може взагалі повторюватися і, відповідно, якщо воно правильно звершене і за своєю сутністю, і за зовнішньою формою, іншими словами, якщо воно звершене відповідно до його євангельського встановлення, то воно не повторюється навіть і над тими, хто переходить у Церкву з якої-небудь єресі . Якщо ж хрещення звершене не згідно з євангельським встановленням і людьми нечестивими, як говорить це Апостольське правило, тобто таким єретичним священиком, який спотворено сповідує основні догмати християнської віри, через що звершене ним хрещення не є істинним і вважається недійсним, то таку особу потрібно хрестити знову, ніби ще не хрещену.

Правила точно визначають яке хрещення, звершене не у Православній Церкві й не православним священиком, повинно вважатися недійсним і має бути повторене. Приписів цих правил слід суворо додержуватися і найменше відступлення від них має підлягати канонічному покаранню .

Серед неправославних сповідань, з якими нам доводиться стикатися, найголовнішим є римо-католицьке. Жодне з Соборних правил із загальнообов’язковим значенням не проголосило недійсність хрещення, звершеного за приписами цього віросповідання, внаслідок чого ті, хто переходить з цього віросповідання у Православну Церкву, приймаються за відомим чином, точно прописаним у Требнику, але хрещення їх визнається, і тому таких не хрестять знову.

В даному Апостольському правилі важливо те, що окрім наведеної вище підстави для виверження єпископа або пресвітера, який повторив правильно звершене хрещення або визнав правильним неправдиве хрещення, такою підставою вважається й те, що ці духовні особи не розрізняють справжніх та неправдивих священиків . Щоб судити про те, чи має священство тієї або іншої іновірної спільноти вважатися законним і, відтак, визнаватися або не визнаватися з боку Православної Церкви, необхідно переконатися головним чином у тому, чи відступає певна іновірна [християнська] спільнота від Православної Церкви тільки в деяких окремих пунктах віри і в деяких своїх окремих обрядах, чи вона грішить проти основних істин Церкви і має викривлене вчення як у питаннях догматів, так і у питаннях церковної дисципліни; в останньому випадку (тобто, коли порушуються основні догмати віри) священство такої спільноти не може визнаватися Православною Церквою. Далі, потрібно брати до уваги, чи сповідує дана релігійна спільнота священство як божественне встановлення та ієрархічну владу, як владу, що походить від божественного права, чи вона сприймає священство як служіння, що отримується подібно до всякої іншої мирської служби без участі божественної благодаті й потрібної тільки для того, щоб зберегти певний порядок при виконанні яких-небудь релігійних обов’язків. В останньому випадку немає істинного священства, тому воно і не може визнаватися Церквою.

Зрештою, оскільки основу законного священства становить безперервне преємство ієрархічної влади від апостолів і до нашого часу, то в судженні про іновірне священство необхідно звертати особливу увагу на те, чи збережене в даній релігійній спільноті це апостольське преємство. Священство релігійних спільнот, яке зберегло це безперервне преємство, визнається, не зважаючи на існуючі в них різні думки (догматичні відхилення), канонічно правильним, якщо тільки у решті вони не торкаються самих основ християнської віри та сутності й сили таїнств ; якщо ж це апостольське преємство перерване в тій чи іншій релігійній спільноті, яка, відділившись від церковного спілкування, має свою особливу ієрархію, незалежно від апостольського преємства, то священство подібної спільноти не може бути визнане канонічно правильним.

Київський Патріархат незмінно сповідує всі догмати Православної Церкви і звершує всі таїнства відповідно до її настанов. У Київському Патріархаті не проповідується єресь, а ієрархія, через хіротонії Патріарха Філарета і митрополита Якова (Панчука), а також митрополита Андрія (Горака), має законне апостольське преємство. Отже, у Московського Патріархату немає жодних підстав не визнавати не тільки хрещення, звершені у Київському Патріархаті, але й благодатність і законність єпископату та духовенства Київського Патріархату.

68-ме Апостольське правило свідчить: «Якщо хто – єпископ, або пресвітер, або диякон, прийме від кого-небудь друге рукоположення, нехай буде вивержений зі священного чину, і він, і той, хто рукоположив: тільки якщо достеменно відомо буде, що від єретиків має рукоположення . Тому що хрещеним або рукоположеним від таких, ні вірними, ні служителями Церкви бути неможливо».

Пояснюючи це правило, єп. Никодим пише: «Безумовно заборонено повторювати над ким-небудь рукоположення в один і той самий ієрархічний ступінь, якщо перше рукоположення було правильним. Правило допускає виняток тільки в тому випадку, якщо рукоположення було звершене єретичним єпископом і в силу цього є недійсним». Умови, які дозволяють вважати рукоположення правильним ті самі, що і викладені в тлумаченні на попереднє правило. Єпископи Київського Патріархату – не єретики, тому звершувані ними хіротонії мають визнаватися. Ті архієреї Московського Патріархату, які звершують «повторні» беззаконні хіротонії над рукоположеними в Київському Патріархаті, згідно з 68-им Апостольським правилом мають бути позбавлені сану як хулителі Святого Духа. Так само, як і ті, хто зважується на подібні «повторні хіротонії» .

7-ме правило ІІ Вселенського Собору свідчить, що одних з єретиків – тих, які меншою мірою спотворювали основні догмати Церкви, наприклад, аріан, – приймали через миропомазання. А тих єретиків, які спотворювали самі основи християнських догматів, наприклад, гностиків, – хрестили, як язичників. Такої ж практики вчить і 7-ме правило Лаодикійського собору. VI Вселенського Собору правило 95 також вказує, що послідовників єресей, засуджених III Вселенським Собором (несторіанства) і IV Вселенським Собором (монофізитства) приймають до Церкви лише через покаяння, а ієрархію і духовенство – у сущому сані.

Таїнства не визнаються дійсними, якщо вони звершені у єретиків (68 Ап. правило; 7 правило II Вс. Соб.; 95 правило VI Вс. Соб.; 1 правило св. Василія Великого). Одночасно й у ставленні до прийняття у Церкву єретиків є розбіжності: одні приймаються через письмове зречення від єресі, покаяння й миропомазання, інші ж – через хрещення, як язичники. Слід відзначити, що єретики, проти яких збиралися Вселенські Собори – аріани (Перший), македоніани (Другий), несторіани (Третій), монофізити (Четвертий) – приймалися через письмове зречення від єресі й покаяння (або миропомазання та покаяння). Те саме стосується єретиків, які згадуються в 7-му правилі Лаодикійського собору. Звідси маємо висновок, що канони Вселенських Соборів визнають навіть хрещення єретиків .

За формальними ознаками можна розрізнити, хрещення яких єретиків визнавалося, а яких ні. Не визнавалося хрещення тих, хто істотно спотворював догмат про Божество та Святу Тройцю: маніхеїв, різних гностиків тощо. Для тих єретиків, вчення яких спотворювало православне вчення про Ісуса Христа як істинного Бога й істинну Людину, – робилося полегшення.

2. Що таке єресь, розкол, самочинне збіговисько?
1-ше правило Василія Великого свідчить: «Давні ухвалили приймати хрещення, ні в чому не відступаюче від віри: за цим одне назвали вони єрессю, інше – розколом, а інше – самочинним збіговиськом. Єретиками назвали вони тих, хто зовсім відторгнувся та відокремився в самій вірі; розкольниками – тих, які розділилися в думках про деякі предмети церковні та через питання, що допускають виліковування; а самочинними збіговиськами – збори, які збираються непокірливими пресвітерами, або єпископами, і ненавченим народом.

Наприклад, якщо хтось, будучи викритим у гріху і забороненим у священнослужінні, не підкорився правилам, а сам утримав за собою передстояння та священнослужіння, і з ним відступили деякі інші, залишивши Кафоличну Церкву, – це є самочинне збіговисько. Ті, хто про покаяння вчать по-іншому, ніж Церква, є розкол. Єресі ж є, наприклад: маніхейська, валентиніанська, маркіонітська, і цих самих пепузіан. Бо тут розходження в самій вірі в Бога.

Тому від початку давнім Отцям угодно було хрещення єретиків зовсім відмітати; хрещення розкольників, як ще не віддалених від Церкви, приймати; а тих, хто перебуває у самочинних збіговиськах, виправляти пристойним покаянням та наверненням і знову приєднувати до Церкви.

Таким чином, тих, що навіть перебували у церковних ступенях, якщо відступили разом з непокірливими, коли каялися, нерідко приймали знову в той самий чин. Пепузіани ж явно є єретики (далі йде докладний опис того, чому вони єретики й чому їхнє хрещення неприйнятне).

...Кафари ж («чисті», які вчили, що після хрещення неможливе покаяння для тих, хто згрішив смертним гріхом, наприклад – відрікся від Христа) є з числа розкольників. Однак угодно було давнім, як – от Кіпріанові та нашому Фірміліану, одному визначенню підкорити всіх цих: кафарів, енкратитів, ідропарастатів («водоприношувачів», які здійснювали Євхаристію на воді) та апотактитів. Бо, хоча початок відступу відбувся через розкол, ті, що відступили від Церкви, вже не мали на собі благодаті Святого Духа. Адже збідніло подання благодаті, тому що припинилося законне спадкоємство. Бо перші, які відступили, одержали посвяту від Отців і, через покладання рук їхніх, мали дарування духовне. Але, бувши відторгненими, стали мирянами, не мали влади ні хрестити, ні рукопокладати, і не могли дати іншим благодать Святого Духа, від якої самі відпали. Тому тих, які приходять від них до Церкви, як хрещених мирянами, стародавні веліли знову очищати істинним церковним хрещенням.

Але через те, що деяким в Асії рішуче вгодно було, заради повчання багатьох, прийняти хрещення їх, то нехай буде воно прийняте. (Далі йде докладний розгляд питання про енкратитів, хрещення яких хоч особисто для св. Василія було неприйнятне, але яке він вважав за можливе визнавати, дотримуючись практики та блага Церкви. Тим більше, що від їхньої спільноти були прийняті на єпископські кафедри Зоін та Саторнин)».

Тому існувала думка (і відповідна практика), що хрещення таких розкольників, які втратили наступність, приймати не можна. Але ця практика була не повсюдною, багато хто додержувався протилежної практики, тобто їхнє хрещення приймалося, і сам Василій Великий робить такий висновок: «То нехай буде воно прийняте». «Розкольницьке хрещення потрібно приймати» (Книга правил, алфавітний покажчик, пункт «Розкольник»).

1-ше правило святителя Василія Великого дає цінні відомості для розв’язання питання про хрещення та про ступені відділення від Церкви. По-перше, святитель дає чітку градацію відступу від Церкви: єретики – їхнє хрещення не приймається; розкольники – їхнє хрещення визнається (можливо, доповнюється миропомазанням, але про це не сказано); самочинне збіговисько – його послідовники приймаються через покаяння. Варто звернути увагу на те, що критерієм визнання хрещення за правилом святителя Василія є міра відступу від віри, а не від адміністративної церковної організації . У св. Василія Великого єретики – ті, хто зовсім відокремився у самій вірі: «Єресі ж є, наприклад: маніхейська, валентиніанська, маркіонітська, і цих самих пепузіан. Бо тут розходження в самій вірі в Бога»; розкольники – ті, які розділилися в думках про деякі предмети церковні та через питання, що допускають вилікування: «Ті, хто про покаяння вчать по-іншому, ніж Церква, є розкол»; самочинне збіговисько – збори, які збираються непокірливими пресвітерами, або єпископами, і ненавченим народом. Таким чином, єресь – розділення у питаннях віри, розкол – розділення з питань церковної практики; самочинне збіговисько – розділення через порушення церковної дисципліни.

3. Чи підпадає Київський Патріархат під визначення єресі, розколу або самочинного збіговиська?
В Київському Патріархаті немає відмінності від РПЦ (УПЦ МП) і всього Вселенського Православ’я в питаннях віри та сповідання догматів. Тому Київський Патріархат – не єресь .

Чи є в Київському Патріархаті відмінність у питаннях церковного життя? Є проблема у проголошенні автокефалії Української Православної Церкви. Але Православна Церква не має канонів про спосіб проголошення автокефалії або автономії Церков. Це питання не врегульоване канонами, і єдності щодо нього у Вселенському Православ’ї немає. Є відмінність у практиці богослужінь – вони відбуваються переважно українською мовою. Але це не тільки не заборонено канонами, але й відповідає словам ап. Павла: «в церкві хочу краще п’ять слів сказати розумом моїм, щоб і інших наставити, ніж тисячі слів незнайомою мовою» (1 Кор. 14:19). Не заборонено служити українською мовою й в УПЦ МП. Таким чином, за сенсом правила святого Василія, Київський Патріархат не є і розколом .

Київський Патріархат не підпадає і під категорію «самочинного збіговиська» . Правило говорить: «Якщо хтось, будучи викритим у гріху й видаленим від священнослужіння, не скорився правилам , а сам утримав за собою передстояння та священнослужіння, і з ним відступили деякі інші, залишивши Кафоличну Церкву, це є самочинне збіговисько». Але Предстоятель УПЦ митрополит Філарет законним судом не був викритий у гріху , не скорився він не правилам , а неканонічним рішенням Архієрейського Собору РПЦ 11 червня 1992 р., тому накладені на нього з боку РПЦ заборони є недійсними (про це докладно в окремому розділі) .

Тобто в УПЦ МП немає жодних богословських та канонічних підстав не визнавати хрещення, які звершуються в Київському Патріархаті, а також не визнавати законність ієрархії Київського Патріархату. Навпаки – УПЦ МП, повторюючи таїнства хрещення, хіротонії та інші, підпадає під осуд церковних канонів. Тому практика «перехрещування» хрещених в Київському Патріархаті є не тільки ознакою богословського та канонічного невігластва в УПЦ МП, але й межує з єрессю .

4. Суперечка кафоликів з донатистами з питання дійсності єпископських хіротоній у «відпалих», тобто у тих, що відмовилися від Христа під час гонінь

Суперечка ця має актуальне значення для розділеного Українського Православ’я. Тому нам необхідно звернутися до історії Церкви, щоб зрозуміти, як вона вирішила питання дійсності єпископських хіротоній у тих, що відпали, у суперечці між кафоликами, тобто православними, і донатистами-розкольниками.

Суперечка виникла через єпископську хіротонію Цициліана (православного), якого рукоположив Фелікс, єпископ Антунгський (православний). Донатисти звинувачували Фелікса в тому, що під час гонінь він видав римській владі книги Священного Писання, а сказав, що це були медичні та єретичні книги. У той час таких людей називали традиторами й зараховували до розряду падших християн.

Донатисти виходили з властивого нині Московському Патріархату догматичного посилання, що «поза Церквою немає благодаті, незважаючи на єдність віровчення». Якщо Фелікс був падшим і в сам момент падіння перебував поза Церквою, то звідки була в нього благодать єпископської хіротонії, звершеної над Цициліаном? Як міг він звершити духовне, коли сам втратив благодать Святого Духа? Як міг він дати те, чого не мав?

Донатисти не тільки не визнавали хіротонію, звершену Феліксом, але були переконані, що православні – нехрещені й на них треба дивитися, як на язичників. Як нині прихильники УПЦ МП, так тоді у своєму вченні донатисти часто посилалися на Кипріана Карфагенського. Однак між вченням Кипріана і вченням донатистів була різниця. Донатисти не визнавали благодаті в єпископі, що згрішив, але Церквою ще не вивержений зі свого середовища. За вченням донатистів, єпископ втрачав благодать в момент гріха. Кипріан, навпаки, не визнавав благодаті тільки в тих християнських спільнотах, які були відлучені від Церкви за рішенням Соборів. Але якщо вони згрішили, а Церквою ще не були соборно засуджені, то в таких спільнотах Кипріан визнавав благодать. Слід зазначити, що навіть це вчення Кипріана Карфагенського сучасною православною богословською наукою приймається зі значними застереженнями.

Як же дивилися на зрадництво Фелікса православні? Для них зрада Фелікса не мала вирішального значення. Церква Христова залишається істинною, незважаючи на зраду людини, вчили православні. Тому вони не сумнівалися в дійсності єпископської хіротонії, звершеної Феліксом. Для православних Цициліан, рукоположений Феліксом, був дійсним єпископом, і звершені ним таїнства благодатними.

Далі суперечка між православними та донатистами перейшла на догматичний ґрунт. Обидві сторони не сумнівалися, що Христос заснував одну Церкву і що цю Церкву затвердили апостоли. Де ж справжня свята кафолична (соборна) й апостольська Церква? У донатистів чи у православних-кафоликів?

Донатисти вважали справжньою Церквою Церкву, святу в суб’єктивному значенні, тобто таку, яка складається зі святих людей. На доказ святості донатисти наводили той факт, що зі свого середовища вони виганяли явних грішників. Крім того, вони посилалися на те, що їх гонять: якби вони не були праведними, то їх би не гнали. Кафоликів донатисти вважали традиторами, тобто, такими, що були віднесені до розряду падших християн. Тому їхня Церква не свята, а отже, і не кафолична. Донатисти стверджували, що саме їхня Церква є кафоличною.

Православні-кафолики теж визнавали свою Церкву святою, і не тільки тому, що вона має таїнства, які освячують людину, але й тому, що ці таїнства роблять людей святими. У той же час кафолики вказували донатистам на те, що їхня Церква не може бути святою в буквальному значенні слова, бо історична Церква не є абсолютно святою, адже в ній живуть і праведники, і грішники. За вченням блаженного Августина, історична Церква є неодмінно істинне тіло Господнє, але змішане: істинне та уявне. Видима Церква містить у собі не тільки істинних членів, але й тих, хто належить до неї тільки видимо. Своїх знає тільки Сам Бог. Він відсікає мертвих членів від Своєї Церкви, але цей факт глибоко таємничий, і для людини незбагненний. Видима Церква не може виключити зі свого середовища всіх грішників уже тому, що не знає всіх їх. І навіть ті, які звернуться до неї з покаянням, можуть зробити це нещиро, а Церква не в змозі розкрити це лицемірство. Августин бачив Церкву Христову в двох моментах буття: у момент мандрів і в момент слави.

Необхідність відлучення грішників від Церкви донатисти доводили тими місцями зі Священного Писання, де говориться, що дотик до нечистого опоганює чистого (Див.: Ос. 9, 4; Числ. 16, 26). Тому вони вважали, що необхідно видаляти із Церкви, принаймні, явних грішників. При цьому вони посилалися на притчу про невід (Див.: Мф. 13, 47-50), у якому погана риба перебувала разом з доброю тільки доти, поки невід не витягався на берег. Після цього рибалки збирали добру рибу, а погану викидали. Цю притчу донатисти пристосовували до існування Церкви в земних умовах. Кафолики заперечували таке розуміння притчі й відносили витягання невода з води до часу кінця світу.

До земних умов буття Церкви православні відносили притчу про пшеницю й кукіль (Див.: Мф. 13, 24-30; 37-43). Із цієї притчі видно, що Господь повелів залишити кукіль рости разом із пшеницею з побоювання пошкодити пшеницю при видаленні куколю.

Кафолики докоряли донатистам за те, що вони не об’єктивно судили про себе. Вони говорили: чому явні грішники, стикаючись зі святими, опоганюють їх, а приховані грішники не опоганюють? Самі кафолики пояснювали це так: зіткнення з нечистими тільки тоді опоганює, коли християнин співчуває аморальній поведінці грішників і тим самим ніби є спільником у їхньому гріху.

На думку кафоликів, Фелікс у момент єпископської хіротонії Цициліана був прихованим грішником, припускаючи навіть, що він видав книги Священного Писання гонителям Церкви. А із цього випливає, що приховані африканські зрадники Христа не могли опоганити собою всієї кафоличної Церкви, що існувала у Візантійській імперії, яка не знала навіть про їхнє існування. Через зрадників не треба донатистам відділятися від Церкви, тим більше, що самі донатисти, щоб «не судити чужого раба» (Див.: Рим. 14, 4), не відділяються від таких членів своєї спільноти, які найменше схожі на праведників.

Кафолики розрізняли єресь і розкол. Вони усвідомлювали, що єресь змінює віру, а розкол розриває союз церковної єдності, але віри не псує. Кафолики визнавали, що їхня віра й віра донатистів однакова. На цій підставі вони визнавали у розкольників благодать не тільки таїнства хрещення, але й всіх інших таїнств.

Вчення про це виклав блаженний Августин. Він писав, що неможливо вказати ніякої причини, чому той, хто не втрачає благодать хрещення, може втратити право хрестити інших, тому що й хрещення, і хіротонія однаково передаються шляхом священнодійства, тобто через здійснення таїнства. Тому в Церкві забороняється повторення як таїнства хрещення, так і таїнства священства (хіротонії в диякона, священика і єпископа). У тих Церквах, де ці таїнства відбуваються, вони є справжніми таїнствами, тобто благодатними.

На цій підставі, коли донатистські єпископи приєдналися до Церкви, їх приймали в єпископському сані, отриманому в розколі . Однак були випадки, коли донатистам, що покаялися, забороняли звершувати єпископське служіння. Такі рішення носили дисциплінарний характер і не мали догматичного значення. Саме собою було зрозуміло, що благодать священства в них перебувала, але з відомих причин вони не повинні були нею користуватися. Виходячи з такого розуміння християнського віровчення, кафолики ніяк не хотіли повторно покладати рук на донатистських єпископів при їхньому наверненні в кафоличну Церкву. Так чинила Стародавня Церква не тому, що не хотіла образити нерядового християнина (мається на увазі єпископ), а щоб не похулити благодать таїнства, що у ньому перебуває. Таким чином, збереження благодатних таїнств у церковних розколах визнається найрішучишим чином .

Як у такому випадку розуміти вчення Кипріана Карфагенського, що «поза Церквою немає спасіння»? Блаженний Августин пояснював це в такий спосіб: він говорив, що благодать таїнств дійсно подається у донатистів, як і в інших церковних спільнотах, що зберігають неспотворене віровчення . Розкольницькі спільноти, які після свого відділення від Церкви зберігають церковну віру, подібні до струмочків, що відділилися від головного потоку. Вони містять ту саму віру, ту саму воду, але постійно піддаються небезпеці засохнути, якщо не зіллються з головним потоком і не ввійдуть у русло основного плину. Благодать, подана донатистами, є дійсна благодать. Тому таїнства, вчинені розкольниками-донатистами, є дійсними таїнствами. Вони подібні до вогню, що продовжує горіти, хоча зовні вкривається попелом. Цей вогонь не дає ні повного тепла, ні повного світла. Потрібно, щоб жевріюче вугілля повернулося в чисту атмосферу кафоличної (соборної) Церкви, і тоді вкритий попелом вогонь знову займеться яскравим і повним полум’ям.

З погляду кафоликів, людина й у відділенні від Церкви (до деякої міри) може бути носієм благодаті. За вченням блаженного Августина, навіть відпалі від Церкви не втрачають остаточно цієї благодаті.

З таким вченням донатисти ніяк не могли погодитися, вважаючи, що поза їхньою спільнотою не може бути благодаті. Тому вони перехрещували всіх, хто до них звертався. (Порівняйте з донатистами російське духовенство, яке перехрещувало, та й тепер перехрещує православних українців). З часом у середовищі донатистів відбувся поділ на приміаністів (єпископ Приміан) і максиміаністів (єпископ Максиміан). Приміаністи, а їх була більшість, дивилися на максиміаністів як на відщепенців, як на нехристиян. У спільноти максиміаністів приміаністи не визнавали ні благодаті, ні таїнств. Однак згодом два єпископи, що завзято трималися Максиміана, звернулися до приміаністів, і були прийняті в єпископському сані. Таким чином, донатисти зруйнували основу, на якій стояли. Після цього і всі хрещені та рукоположені цими єпископами в стані відділення від приміаністів, були визнані хрещеними або рукоположеними, тобто перші були прийняті в спілкування без перехрещування, а другі – без перерукоположення. До цього факту Августин звертався дуже часто і повністю справедливо оцінював його значення такими словами: «Кожен з донатистів, у кого є хоча б скільки-небудь крові в обличчі, повинен почервоніти, читаючи цю сторінку зі своєї власної історії».

Ієрархи Російської Церкви теж повинні б червоніти за свою історію, особливо за той її період, коли в сорокові роки ХХ століття прийняли у спілкування з Православною Церквою греко-католиків без перерукоположення уніатського духівництва, а сотні православних автокефальних священиків в Україні перерукоположили, хоча ті отримали безсумнівну хіротонію, яка походить від ієрархії Автокефальної Православної Церкви в Польщі.

Церква відкинула вчення донатистів. І хоч вони проіснували до - початку VІІ століття, Церква переборола донатистський розкол. Цей історичний урок потрібно пам’ятати ієрархам, духівництву й мирянам Української Православної Церкви Московського Патріархату, коли сьогодні вони несправедливо судять про Київський Патріархат, помиляючись у своїх поглядах, подібно до донатистів . Так, наприклад, митрополит Володимир (Сабодан) з порушенням церковних канонів звершив повторну хіротонію над єпископами Антонієм (Фіалком), Миколаєм (Грохом), Пантелеймоном (Романовським) та Іоаном (Сіопком), а Патріарх Алексій ІІ – вдруге висвячував на єпископа митрополита Антонія (Масендича). Разом з тим, в УПЦ МП невідомо на яких канонічних підставах служить, як архієрей, Іонафан (Єлєцкіх), який в 1991 р. праведно і за явну провину (святотатство і наклеп) був заборонений у священнослужінні та позбавлений сану Архієрейським Собором УПЦ, що підтверджено Помісним Собором УПЦ.

ДЕКЛАРАЦІЯ
ДЕРЖАВНІ ДОКУМЕНТИ
Время портала
Гість
Ім'я

Пароль

Запам'ятати мене



Реєстрація
Забули пароль?
Голосування
Звідки Ви дізналися про наш сайт?

Від знайомих

З іншого сайту

З пошукової системи

Для участі в опитуваннях ви повинні залогінитися.
Міні-чат
Вам необхідно залогінитися.

Немає присланих повідомлень.
Copyright © 2007
Веб-портал Сумської єпархії Православної Церкви України
Редакція Прес-центру залишає за собою право не погоджуватися зі смістом статтей, які присилають читачі. Викладені тут погляди не обов'язково повинні поділяти всі члени редакції прес-центру.
Матеріали Веб-порталу Сумської єпархії УПЦ КП можуть бути використані повністю чи частково лише за умови посилання на джерело.