ГОЛОВНА · ЄПАРХІЯ · НАШІ ПАРАФІЇ · НАШІ ХРАМИ · БІБЛІОТЕКА · СТАТТІ · ФОТО ГАЛЕРЕЯ · МОЛОДІЖНЕ БРАТСТВО · ДОПОМОГТИ НАМ · ДОПОМОГА НА БУДІВНИЦТВО · КАЛЕНДАР · ПОШУК · КОНТАКТWednesday, August 21, 2019
Навігація
ГОЛОВНА
ЄПАРХІЯ
НАШІ ПАРАФІЇ
НАШІ ХРАМИ
БІБЛІОТЕКА
СТАТТІ
ФОТО ГАЛЕРЕЯ
МОЛОДІЖНЕ БРАТСТВО
ДОПОМОГТИ НАМ
ДОПОМОГА НА БУДІВНИЦТВО
КАЛЕНДАР
Посилання
ПОШУК
КОНТАКТ
Архів файлів
FAQ
Зворотній зв'язок
Всі статті
Проповіді
Мистецтво
Статистика
Богослів'я
Суми і Сумщина
Історія Церкви
Релігія - Політика
Християнські свята
Магія, астрологія, окультизм
Піст у житті християнина
Останні статті
Благовірний великий ...
«Колір чистоти і цно...
28 вересня - пам'ять...
Воздвиження Чесного ...
Життя і страждання С...
Наші друзі off
Х. ТАК ЗВАНЕ «АНАФЕМАТСТВУВАННЯ» ПАТРІАРХА ФІЛАРЕТА

Декларація

Х. ТАК ЗВАНЕ «АНАФЕМАТСТВУВАННЯ»
ПАТРІАРХА ФІЛАРЕТА

Х. ТАК ЗВАНЕ «АНАФЕМАТСТВУВАННЯ»
ПАТРІАРХА ФІЛАРЕТА

Не досягши своєї мети за допомогою беззаконного судилища над Предстоятелем УПЦ, керівники Московського Патріархату вирішили зруйнувати Київський Патріархат через «накладання анафеми» на Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета, яке сталося у лютому 1997 р. Рішення про «анафематствування» Патріарха Філарета прийняв Архієрейський Собор РПЦ. Таке рішення є беззаконним, не згідним з церковною практикою і не має для Патріарха Філарета ніякої сили . Єпископат, духовенство та вірні Української Православної Церкви Київського Патріархату, до якої себе відносять десять мільйонів православних українців, не визнають рішень Московських Архієрейських соборів червня 1992 р. та лютого 1997 р., так само, як і рішень так званого «Харківського собору» травня 1992 р. про так звані «позбавлення сану» та «анафематствування» Патріарха Філарета, бо інакше вони б не брали участі у духовному житті та звершенні таїнств у Київському Патріархаті.

1. Використання анафеми апостолами
Грецьке слово «анафема» – означає відокремлювати, відлучати. У християнській Церкві право відлучення ґрунтується на словах Господа нашого Ісуса Христа: «Якщо ж і Церкви не послухає, то нехай він буде тобі як язичник і митар» (Мф. 18:17). Цими словами Господь навчив апостолів бути з непокірливими Церкві в таких стосунках, у яких перебували юдеї щодо язичників і митарів, які у юдеїв були в числі відлучених, бо їм не дозволялось входити в синагоги. Подібно до цього й ті, хто не слухав Церкву Христову, не повинні були перебувати в спілкуванні з вірними.

Апостоли відлучали недостойних людей від громади вірних. Так, ап. Павло відлучив від Церкви, «віддав сатані» коринфського кровозмісника (Див.: 1 Кор. 5:1). Він розглядав відлучення від спілкування із Церквою як покарання винних людей. Відлученню підлягали не тільки кровозмісники, але й інші нечестивці (Див.: 1 Кор. 5:9-11). На думку ап. Павла, відлучення коринфського кровозмісника мало привести його до каяття й виправлення. Він був покараний за порочне життя, тобто за порушення християнської моралі. Але ап. Павло відлучав від Церкви й за заблудження, нечестиве вчення. У посланні до Тимофія він пише: «Деякі, відкинувши [добру совість], зазнали загибелі корабля у вірі, такі Гіменей і Олександр, яких я передав сатані, щоб вони навчилися не хулити Бога» (1 Тим. 1:19-20).

Відлучення із вживанням слова «анафема» ап. Павло проголошував тим, які вчили не так, як навчав апостол. Він писав галатам: «Та коли б навіть ми або ангел з неба став благовістити вам не те, що ми вам благовістили, нехай буде анафема» (Гал. 1: 8; порівн.: 1 Кор. 12:3).

У часи апостолів було багато єретиків, але з писань апостолів ми не бачимо, щоб усі вони були відлучені від Церкви. Ап. Павло піддавав анафемі тільки тоді, коли передбачав користь від відлучення й для відлученого, і для Церкви. Він віддавав сатані тоді, коли знав, що через це врятується душа грішника (Див.: 1 кор. 5, 5).

Св. Іоанн Золотоустий говорив, що ап. Павло страждав, коли виголошував анафему: «Сама душа ап. Павла горіла, коли він говорив: «поповнюю нестачу у плоті моїй скорбот Христових» (Кол. 1:24). Маючи таку любов, він нікому не заподіяв насильства – інакше не привів би до Христа стільки цілих народів і міст; але звершував це, упокорюючись, перетерплюючи удари, ляпаси, насмішки від усіх, просячи, благаючи».

2. Анафематствування в Стародавній Церкві
За прикладом апостолів, відлучення відбувалося й у Стародавній Церкві. У той час було два види відлучення: неповне й повне. Неповному відлученню підлягали ті, хто згрішили, але каялися. Вони втрачали спілкування в таїнствах і не були присутні при їх звершенні, були зобов'язані виходити з храму, коли наставав час звершення таїнства Євхаристії, стояти біля дверей храму й просити молитися за них. Але ці особи не вважалися такими, що перебувають поза Церквою. Зв’язок між ними та вірними був перерваний не повністю. Вірні були в певному спілкуванні з ними. Вони співчували й зітхали з ними. Церква, як добра мати, плакала з ними та, за висловом св. Амвросія Медіоланського, намагалася змити їхні гріхи своїми сльозами.

Повне відлучення від Церкви поширювалося на єретиків і на порушників християнської моралі, які до Церкви не мали ні любові, ні послуху. Вони не хотіли навернутися до істини, покаятися й визнати церковне вчення. Церква не бажала бути з такими людьми у спілкуванні. Вона ставилася до них як до осіб, що не належать до її тіла. Церква позбавляла таких єретиків таїнств, участі в молитвах і в богослужінні. Вона не виявляла до них любові, та й самі відлучені не любили вірних членів Церкви. Св. Церква видаляла їх із себе й закликала своїх вірних не спілкуватися з ними. Про це так пише св. ап. Іоанн Богослов: «Кожен, хто переступає вчення Христове і не перебуває в Ньому, не має Бога; хто перебуває в ученні Христовому, має і Отця, і Сина. Хто приходить до вас і не приносить цього вчення, того не приймайте в дім і не вітайте його» (2 Ін. 9-10).

У часи блаженного Августина неповне відлучення називалося «лікувальним», а повне – «смертельним». Перше вважалося тимчасовим, друге – вічним. За прикладом апостолів, Стародавня Церква анафематствувала тільки тоді, коли для припинення та зменшення зла, що поширювалося єретиками, необхідно було вжити більш сильний засіб; і то лише після того, коли були випробувані інші можливості: умовляння (лагідний голос), загроза покарань.

Для навернення єретиків Церква пом'якшувала суворість своїх законів. Собори навіть робили полегшення для єретиків і розкольників, які каялися. Заради миру Церква зберігала їм священство, єпископське достоїнство та звання.

Так, І Вселенський Собор залишив єпископам, що перебували в мелетіанському розколі, їхнє архієрейське достоїнство. У такий самий спосіб Собор вчинив і з єпископами, що перебували в новатіанському розколі. Єпископи, які були в спілкуванні з єретиками-аріанами, були прийняті в спілкування з Церквою в єпископському сані без усякого покарання. Так само було дозволено приймати донатистів у єпископському достоїнстві. VII Вселенський Собор дозволив приймати єретиків-іконоборців до Церкви в сущому сані. При цьому не треба забувати, що всі єретики були віддані анафемі й, отже, відлучені від Церкви. Церква не звершувала над наверненими єретиками повторних хіротоній . На це варто звернути увагу архієреям Московського Патріархату, які звершують повторні хіротонії над православними.

Так, наприклад, митрополит Володимир (Сабодан), з порушенням церковних канонів, звершив повторну хіротонію над єпископами Антонієм (Фіалком, Миколаєм (Грохом), Пантелеймоном (Романовським) та Іоаном (Сіопком), а Патріарх Алексій ІІ вдруге висвячував на єпископа митрополита Антонія (Масендича). Хоч усі ці архієреї були висвячені не єретиками і мали апостольське преємство.

Стародавня Церква анафематствувала єретиків, однак після довгого вмовляння, і робила це зі скорботою. Арій був засуджений єпископом Олександрійським Олександром після того, як багато разів його просили залишити єретичне вчення про Сина Божого. Єпископ Олександр був засмучений загибеллю для Церкви цього єретика і його послідовників. Отці ІІІ Вселенського Собору говорили, що вони зі слізьми проголосили скорботну постанову проти Несторія. Отці IV Вселенського Собору також висловлювали сум з приводу того, що вони повинні були проголосити вирок Діоскорові. Святитель Іоанн Золотоустий взагалі вважав, що не можна нікого піддавати прокляттю (анафемі). У слові «Про те, що не можна проклинати ні живих, ні померлих» він сказав: «Але хто ти, що присвоюєш собі таку владу (проклинати) і велику силу? …Ті, що зловживають повеліннями Господніми і піддають людину церковній анафемі, привласнюючи собі достоїнства Сина Божого, накладають на себе повну загибель» .

До числа законних анафем блаженний Августин відносить ті випадки, коли особа, яку відлучають від Церкви, відкрито визнає за собою провину, але не відмовляється від неї. Якщо ж особа, яка піддається відлученню, не визнала за собою злочину, то у таких випадках, за свідченням блаженного Августина, не можна відлучати від Церкви кого б то не було . Він говорить: « Ми нікого не можемо відлучати від спілкування, ... якщо особа не висповідала охоче свого злочину». Отже, анафема, що накладається на кого-небудь без вільного визнання цією особою за собою провини (єресі або попрання християнської моралі), є незаконною, тобто недійсною .

Загалом у практиці Стародавньої Церкви частіше вживалися анафеми не на конкретних осіб, а на лжевчення, тобто єресь. У вигляді так званих «анафематизмів» викладалося і саме церковне вчення. Анафематизми були побудовані таким чином: «Якщо хто не сповідує, що… (далі йшло формулювання істини віри) – нехай буде анафема». Тобто, Соборами анафемі піддавалися не конкретні особи, а саме єретичне лжевчення. Під цю анафему підпадала й особа, якщо вона ставала прихильником єресі. Але єретик, який зрікався своєї єресі, позбувався й анафеми. Відомі приклади накладення анафем на конкретних осіб – Арія, Несторія, Діоскора та інших, але всі ці особи були провідниками відповідної єресі, її уособленнями і символами. Саме як на таких на них і накладалися анафеми.

Якщо Стародавня Церква використовувала анафеми виключно для відстоювання чистоти віровчення та моральності, то в другому тисячолітті почався якісно новий період вживання анафем: вони стали засобом боротьби за владу. Анафематствування у боротьбі за владу не може бути виправдане з погляду євангельського вчення, тому що воно суперечить словам Ісуса Христа: «Царі народів панують над ними, і ті, хто володіє ними, доброчинцями звуться, ви ж не так» (Лк 22:25-26). Та й користі для Церкви не було від таких анафем. Наприклад, взаємні анафеми Рима та Константинополя не сприяли досягненню єдності Церкви. Історія і церковна практика показали, що ні Схід, ні Захід не визнавали ці анафеми дійсними, бо і Православна Церква і Католицька Церква визнавали і визнають дійсність таїнств одна одної.

3. Анафема на митрополита Григорія (Цамблака)
Російська Православна Церква піддавала анафемі багатьох єресеначальників і розповсюджувачів єретичних вчень. Так, анафемі були піддані єретики-стригольники, послідовники єресі жидівствуючих та інші єретики. Такий спосіб боротьби за чистоту християнського віровчення підтверджується давньою традицією Церкви.

Але поряд із цим Російська Церква стала вживати анафеми для втримання своєї духовної влади над Київською Митрополією, що перебувала на території Литовської держави. Стародавня Церква не знала такої практики .

Прикладом може бути анафема, накладена митрополитом Фотієм (+ 1431 р.) і Собором російських єпископів на митрополита Литовського Григорія (Цамблака). Він засуджувався не за єресь, а за присвоєння духовної влади. Фотій називав його заколотником, поставленим від несправедливого збіговиська (!) , а не за правилами святих і не з благословення Патріарха, за що той від священного Собору й від Патріарха Євфимія вивержений був із сану, і від священства відлучений, і був проклятий. «Також і ми, – писав митрополит Фотій, – маємо його виверженим і відлученим і проклятим з усіма нашими єпископами й священиками й з усіма християнами». При цьому сказав, що особи, які бажають мати зносини із Григорієм, Царства Божого не успадкують.

Цю анафему відкинули єпископи Київської Митрополії. В соборній грамоті поставлення митрополитом Григорія вони виправдовували тим, що митрополит Фотій зневажав Київську Церкву й піклувався тільки про збір церковних податей, що литовський князь Вітовт просив грецького царя Мануїла та Патріарха дати Литві окремого митрополита, а цар Мануїл з корисливості не захотів виконувати цього прохання. Тоді єпископи, архімандрити, ігумени, ченці та священики, а також князі литовські, вельможі та бояри, зібралися 15 листопада 1416 року в місті Новогрудку в церкві Пречистої Богородиці та поставили митрополитом Київським і всієї Руси Григорія Цамблака, керуючись правилами святих апостолів.

Російський історик митрополит Макарій (Булгаков), який описав анафематствуванння Григорія Цамблака, не тільки називає його «нашим тодішнім митрополитом», але й ставить його вище за митрополита Фотія. Митрополит Макарій пише: «Григорій перевершує Фотія і природними даруваннями, і розумом, а за відгуками, які збереглися про нього, був взагалі людиною досить вченою і начитаною».

Все це свідчить, що анафема, накладена на митрополита Григорія Цамблака митрополитом Фотієм в 1416 році не за єресь, а в боротьбі за духовну владу, ігнорувалася і сучасниками, і нащадками. Дійсність священнодійства Григорія Цамблака і його єпископів спадкоємці не заперечували .

4.Взаємні анафематствування на Берестейських Соборах 1596 р.
На Берестейських Соборах 1596 року фактично також ішла боротьба за духовну владу в Церкві. Рим усіляко намагався через унію підкорити собі Київську Митрополію. І в цій боротьбі не обійшлося без анафем. Митрополит Київський Рогоза разом з іншими єпископами, духівництвом і мирянами, які брали участь в уніатському Соборі, позбавили духовного сану та піддали прокляттю єпископа Львівського Гедеона, Києво-Печерського архімандрита Тура та всіх інших духовних осіб, що брали участь у православному Брестському Соборі. Не менш рішучими були дії православного Собору. Екзарх Константинопольського Патріарха Никифор, вставши на підвищенні та тримаючи хрест у правій руці, а в лівій – Євангеліє, голосно вимовив: «Свята Божа Східна Церква велить нам і цьому Собору, щоб митрополит Михаїл та поіменовані з ним владики були позбавлені архієрейського достоїнства і служіння та всякого духовного сану».

Які ж були результати взаємних позбавлень духовного сану та анафем? Понад чотириста років існує уніатська греко-католицька Церква, що не визнала позбавленими сану своїх єпископів і священиків. Православна ж Церква за цей період набрала силу і також відкинула і анафему, і позбавлення сану свого духівництва. Завжди, коли уніатські єпископи або священики переходили у православ’я, то їх не пересвячували, так само і уніати не пересвячують православних . Тобто, хоча берестейські анафеми офіційно не скасовувалися, але насправді вони не мають застосування. Приймаючи в РПЦ у 1946 р. греко-католицьке духовенство без перерукоположення, Московський Патріархат керувався в першу чергу політичною доцільністю.

У зв’язку із прийняттям греко-католицького духівництва в сущому сані варто згадати, що в ті самі сорокові роки ХХ століття Російська Церква на території України перерукоположила все духівництво Української Автокефальної Православної Церкви, незважаючи на те, що це духівництво було рукоположене законною ієрархією з апостольським преємством. У цьому випадку Російська Церква погрішила проти віровчення й канонів.

5. Анафеми не з церковних мотивів у Російській Церкві
Стародавня Церква не знала анафем не з церковних мотивів. Злочини проти держави піддавалися покаранню цивільним судом. Церква не втручалася в державні справи, тому державних злочинців не карала церковним судом. Але спочатку в Римській Церкві, а згодом і у Візантії увійшли у практику так звані «політичні анафеми» – накладання анафем не з церковних, а з політичних мотивів. У Московії анафеми слугували засобом тиску на користь князівської та царської влади. Так, великий князь Московський Іоанн (1327 р.), не маючи можливості силою зброї підкорити собі Псков, вдався до анафеми. Він переконав митрополита Феогноста накласти прокляття на князя Олександра й на всіх жителів Пскова. Російські єпископи погрожували Углицькому князю Дмитрію Юрійовичу (1447 р.) піддати його анафемі, якщо він не скориться великому князю Василію. Митрополит Геронтій (1486-1489 р.) переконував у своєму посланні вятичів підкоритися великому князю та не приєднуватися до його недругів; у противному випадку вони будуть піддані анафемі. У листі (1537 р.) великого князя Іоанна Васильовича та митрополита Даниїла наказувалося Старицькому князю Андрію приїхати в Москву, інакше він буде підданий анафемі.

Такого роду анафеми служили засобом підкорення владі московського князя і не мали нічого спільного з церковним розумінням анафематствування. Згодом імена найбільш відомих осіб, яких піддали анафемі з політичних мотивів, навіть внесли до чину неділі Торжества Православ’я. Так, щорічно анафематствувалися: «Грішка Отрєпьєв, Стєнька Разін, Ємєлька Пугачов, Івашка Мазепа» та інші. Особи, які вважалися небезпечними для держави, називалися в чині анафематствування зменшеними принизливими іменами на знак презирства до них. Із цією ж метою в тексти анафем вносилися лайки. Багато лайливих слів знаходимо в актах анафематствувань, підписаних архієреями, що взагалі суперечить заповіді Господній любити ворогів та благословляти тих, хто проклинає.

6. Відлучення й церковні покарання в радянський період
Дослідники цього періоду російської історії вважають, що влада «Заступника Місцеблюстителя», а потім просто «Місцеблюстителя», митрополита Сергія (Страгородського) не мала безперечної канонічної законності. Питання про законність або незаконність очолення митрополитом Сергієм Російської Церкви пов’язане зі способом призначення Місцеблюстителя за життя Передстоятеля, здійсненого Патріархом Тихоном за дорученням Собору 1917-1918 років. Спосіб цей не має прецедентів в історії Церкви та прямо суперечить канонам, які забороняють єпископам призначати собі спадкоємців. На виправдання дій Патріарха Тихона посилаються на революційну ситуацію в країні та на те, що цей Патріарх діяв у силу постанови Собору.

Якщо для Російської Церкви історична ситуація є виправданням для порушення законів, то чому національний рух за автокефалію Української Церкви неодмінно мав укладатися в суворо канонічні рамки? В Україні церковні рухи були не менш складними, ніж у Росії .

У митрополита Сергія була сильна опозиція: це й Соловецькі архієреї, і «Церква, що не поминає», і григоріанський розкол, й іосифляни, не кажучи вже про Закордонну Російську Церкву. Всі вони, осуджуючи діяльність митрополита Сергія, не без підстав посилалися на порушення ним церковних канонів.

Архієрейський Собор, що мав місце в Карловцях (Югославія), називав митрополита Сергія та тих, хто його підтримав, відступниками від віри, такими ж, як древні лібеллісти, тобто християни, які хоча і відмовилися відкрито похулити Христа і принести жертву ідолам, але прийняли від ідольських жерців неправдиві посвідчення, начебто вони перебували в повній згоді з послідовниками язичницької релігії. Ці посвідчення рятували їх від переслідувань. Стародавня Церква піддавала таких християн анафемі, а тих, що каялися, приймала через 15 років. У такий самий спосіб вчинив Карловацький Собор щодо митрополита Сергія та його прихильників за оголошення лояльності до безбожницької радянської влади.

Митрополита Сергія осуджували за те, що він з надзвичайною легкістю застосовував канонічні санкції проти інакодумців як у Росії, так і за кордоном. Можливо, він намагався цими санкціями, накладеними на тих, хто заперечував його владу, усталити своє власне, далеко не беззаперечне керівне становище. Але результат накладених заборон був такий, що розділення поглиблювалися, а деякі крайні опозиціонери заявляли про «безблагодатність» «Сергієвської Церкви».

Сприйнявши тактику обновленців, які «позбавили сану» патріарха Тихона, митрополит Сергій відновив старий метод Синодального управління, коли під тиском держави церковним заборонам піддавалися винні й невинні.

11 квітня 1929 року митрополит Сергій і його Синод прийняли постанову: піддати суду єпископів, заборонити у священнослужінні та звільнити на спокій митрополита Йосифа (Петрових), єпископа Ієрофея (Афоніна), єпископа Євгенія (Кабанова), архієпископа Серафима (Самойловича), архієпископа Варлаама (Ряшенцева). Митрополитові Агафангелу (Преображенському), враховуючи його «колишні заслуги перед Церквою», був даний місячний термін на покаяння, після чого він підлягав забороні у священнослужінні. Такі заборони були накладені й на інших єпископів, що відмовилися ввійти в канонічне підпорядкування митрополиту Сергію.

24 грудня 1930 року митрополит Сергій і його Синод заборонили митрополита Євлогія (Георгієвського) і однодумних з ним єпископів у священнослужінні, про що повідомили Вселенського Патріарха. Причиною була відмова проголосити лояльність до радянської влади. Після цієї заборони митрополит Євлогій перейшов у юрисдикцію Константинопольського Патріарха і, природно, продовжував священнодіяти. Патріарх ніяк не відреагував на заборони митрополита Сергія, як і на санкції Карловацького собору щодо митрополита Євлогія. Цей Собор не тільки наклав заборону, але й пояснив, що «богослужіння його (митрополита Євлогія) безблагодатні, таїнства, ним здійснені, не таїнства, а звершені ним хіротонії неканонічні».

Варто звернути увагу на той факт, що всі архієреї, піддані анафемі або заборонені у священнослужінні як митрополитом Сергієм, так і Карловацьким Собором, не визнавали цих церковних актів. Більш того, і Вселенський Патріарх не вважав їх дійсними. Патріарх Василій ІІІ у посланні до митрополита Євлогія пише: «Винесена проти Вас заборона з боку так званого Архієрейського Синоду за кордоном – є діянням канонічно беззаконним, і тому ніякої церковної сили не має». До Вселенського Патріарха приєдналися Патріарх Олександрійський і глава Елладської Церкви.

Такої ж точки зору дотримувалися і Соловецькі єпископи. У своєму посланні на «Декларацію» митрополита Сергія вони писали, що накладені ним церковні покарання на архієреїв, що емігрували з Росії, порушують постанови Помісного Собору 1917-1918 років, які роз’яснювали всю канонічну неприпустимість подібних кар і реабілітували всіх осіб, позбавлених сану за політичні злочини.

Проте сам митрополит Сергій і його духівництво ставилися до власних санкцій дуже серйозно. Духівництво перепомазувало святим миром священиків, що не перебували в молитовному спілкуванні з митрополитом Сергієм, перевінчувало вінчаних, не відспівувало померлих .

В 1944-45 роках в Україні були заново «рукоположені» всі священики Автокефальної Церкви, очолюваної митрополитом Полікарпом (Сікорським), який одержав єпископську хіротонію від митрополита Варшавського Діонисія і яку не можна заперечувати.

Як уже згадувалося вище, крайня опозиція також вважала «безблагодатною» «Сергієвську Церкву». Але цю точку зору не поділяли ні Соловецькі єпископи, ні інші маститі російські архієреї, такі як митрополит Казанський Кирил, митрополит Ярославський Агафангел та інші. Наприклад, митрополит Кирил, перебуваючи в засланні, писав митрополитові Сергію: «Негативне ставлення до Вашої діяльності з церковного управління Ви із Синодом сприймаєте як заперечення самої Церкви, її таїнств і всієї її святині».

Тут також слід згадати Грузинську Православну Церкву, яка у 1811 р. наказом імператора була позбавлена автокефалії та приєднана до Російської Церкви на правах екзархату. У цьому випадку мова не йшла навіть про найменшу видимість дотримання канонів, бо цілком світська особа – імператор – своєю владою ліквідував автокефалію Помісної Церкви. У 1917 р. грузинська ієрархія і духовенство проголосили відновлення незаконно скасованої автокефалії. Але ця Церква не визнавалася ні патріархом Тихоном, ні митрополитом Сергієм (Страгородським). І тільки у 1943 р., під тиском Сталіна, Московська патріархія «віддала забуттю» всі претензії до Грузинської Церкви та увійшла з нею у молитовне спілкування. Правда Божа і тут перемогла, бо Церква подолала незаконні дії і Російської імперії, і Московського Патріархату.

7. Конфлікт між Московським Патріархатом та РПЦЗ
Протягом 20-90-х рр. ХХ ст. Московський Патріархат та Російська Православна Церква Закордоном (РПЦЗ, організаційно започаткована на Карловацькому Соборі) неодноразово обмінювалися між собою церковними відлученнями, погрозами суду та навіть анафемами. Так, Архієрейський Собор РПЦЗ піддав анафемі «єресь екуменізму», і хоча формально вона не була накладена на Московський Патріархат, але вважалося, що саме його вона стосується в першу чергу, бо протягом 60-80-х рр. ХХ ст. Московський Патріархат займався активною екуменічною діяльністю. РПЦЗ звинувачувала Московський Патріархат і в «єресі сергіанства». Все це не завадило в останні роки розпочати процес приєднання РПЦЗ до Московського Патріархату. І хоча раніше обидві сторони неодноразово закликали своїх супротивників до покаяння, у документах про об’єднання немає жодного слова про покаяння як з боку Московського Патріархату, так і з боку РПЦЗ. Цей приклад може слугувати зразком того, як в силу зміни політичних обставин раніше накладені заборони та анафеми просто «віддаються забуттю» . Тому в нинішніх умовах, якщо УПЦ МП дійсно бажає об’єднання Православної Церкви в Україні, її архієреї мають відкинути свою вимогу щодо «покаяння» з боку Київського Патріархату. Бо з нашого боку ми не висуваємо такої вимоги щодо УПЦ МП, хоча є багато гріхів проти Бога і Церкви, у яких мали б покаятися діячі Московського Патріархату.

У питанні канонічних заборон дуже цікавими є постанови Священного Синоду РПЦ від 26 грудня 2006 р. (журнали 118 та 119). Першою постановою священик Володимир Карелін, який за перехід в РПЦЗ у 1993 р. був позбавлений сану, «відновлюється» у цьому сані:

«З огляду на те, що рішення про позбавлення сану священика Володимира Кареліна

1. не було затверджене Вищою церковною владою;

2. було винесене без дотримання всіх встановлених канонами процедур;

3. було прийняте у зв’язку із самовільним переходом священика Володимира Кареліна в юрисдикцію Російської Закордонної Церкви, з якою Московський Патріархат не перебував у канонічному спілкування, а нині таке спілкування відновлюється;

4. беручи до уваги клопотання Преосвященного єпископа Курганського Шадрінського Михаїла та Преосвященного єпископа Євтихія, висновок комісії Московського Патріархату з діалогу з Російською Закордонною Церквою, а також покаянне прохання Володимира Кареліна, – прийняти Володимира Кареліна в сані пресвітера».

Щодо єпископа РПЦЗ Євтихія (Курочкіна), який до своєї архієрейської хіротонії був заборонений у Московському Патріархаті у священнослужінні, Синод прийняв таку постанову: «22 грудня 2006 року (за чотири дні до засідання Синоду) Преосвященний Антоній, нині архієпископ Красноярський і Єнісейський, який у 1990 році заборонив ігумена Євтихія (Курочкіна) у священнослужінні, звільнив його від раніше накладеної заборони. Відзначивши зняття канонічної заборони, накладеної на Преосвященного Євтихія під час перебування його ігуменом, визнати його в сущому сані єпископа».

За вченням Православної Церкви благодать священства подається тільки у таїнстві хіротонії. Тому термін «відновлення у священному сані» – фікція, покликана виправдати заборони, незаконно накладені на священика В. Кареліна «без дотримання всіх встановлених канонами процедур». Таким чином, Синод визнав, що «позбавлення сану» священика В. Кареліна було несправедливим, а представники Московського Патріархату говорили неправду, з 1993 по 2006 р. стверджуючи, що він – не священик. Так само Синод визнав, що єпископська хіротонія, звершена над ігуменом Євтихієм (Курочкіним), дійсна, хоча він на час її звершення перебував під забороною від архієрея Московського Патріархату.

Стає незрозумілим: чому тоді не визнаються дійсними хіротонії, звершувані митрополитом Філаретом і єпископом Яковом після того, як вони були «заборонені у священнослужінні» з боку Московського Патріархату? Вище було доведено, що рішення про «позбавлення сану» митрополита Філарета «було винесене без дотримання всіх встановлених канонами процедур». Рішення про «позбавлення сану» і «анафематствування» Патріарха Філарета також «не було затверджене Вищою церковною владою» в особі Помісного Собору РПЦ. Немає офіційних відповідей і на «Апеляцію» до Предстоятелів Помісних Церков. Тому для Патріарха Філарета і Київського Патріархату заборони й анафематствування з боку Московського Патріархату також не можуть вважатися дійсними.

ДЕКЛАРАЦІЯ
ДЕРЖАВНІ ДОКУМЕНТИ
Время портала
Гість
Ім'я

Пароль

Запам'ятати мене



Реєстрація
Забули пароль?
Голосування
Звідки Ви дізналися про наш сайт?

Від знайомих

З іншого сайту

З пошукової системи

Для участі в опитуваннях ви повинні залогінитися.
Міні-чат
Вам необхідно залогінитися.

Немає присланих повідомлень.
Copyright © 2007
Веб-портал Сумської єпархії Православної Церкви України
Редакція Прес-центру залишає за собою право не погоджуватися зі смістом статтей, які присилають читачі. Викладені тут погляди не обов'язково повинні поділяти всі члени редакції прес-центру.
Матеріали Веб-порталу Сумської єпархії УПЦ КП можуть бути використані повністю чи частково лише за умови посилання на джерело.