Трагедія, яку важко збагнути

25 листопада в районному Палаці культури м. Краснопілля було проведено тематичний захід, присвячений Дню пам’яті жертв Голодомору “Трагедія, яку важко збагнути”. Хвилиною мовчання присутні вшанували пам’ять невинно убієнних українців.
Також відбулося покладання квітів та колосків до пам'ятного знаку жертвам Голодомору, де присутні, разом з Благочинним Краснопільського Благочиння УПЦ КП отцем Іваном Малюком молилися за душі загиблих краснопільчан від Голодомору 32-33 років.
Голодомор… Що відбувалося з людьми в ті пекельні роки, місяці, дні; яких жахливих мук зазнавали їхні душі; чи розуміли вони повною мірою страхітливий сенс того, що відбувається; чи прагнули боротися, боронити життя — своє та своїх рідних, зрештою, честь свого народу, або ж перетворилися на безсилих, безсловесних жертв? Відповіді на ці запитання знайти і зараз непросто. Знаючи, що кожен (навіть доволі близька людина) може раптом виявитися донощиком (а система стрімко формувала мільйони таких), реальні свідки Голодомору не могли ділитися сокровенними своїми думками з будь-ким. А тим більше — довіряти такі думки паперу. Ще у 2007 році з метою активізації роботи по складанню списків жертв голодомору виконком Краснопільської селищної ради вирішив створити комісії по складанню списків жертв голодомору 1932-1933 років. Анкета включала декілька загальних питань, та відповісти на них не всі виявилися в змозі – «не пам’ятаю, мала була», або просто прочерк чи коротке «відмовилась розповідати»… Та інколи навіть кілька слів точніші за романи.

Ксенія Андріївна БИКОВА (РОЄНКО), проживала у Краснопіллі, народилася 1917 року в с. Вельбівка на Полтавщині, там і застала голод.
«У 30-ті роки працювала у колгоспі ім. Щорса помічницею біля свинарки. Колгоспникам давали продуктові пайки: трохи пшона, борошна хліба. Інші в пошуках їжі брели, хто куди. Бачила, як і до нашого села прибивалися виснажені голодом люди. Ловили рибу в річці, що протікала через село, збирали трави, колоски в полі. Тих, хто помирав, хоронили спеціальні бригади».

Єлизавета Максимівна КУРОЧКА, 1917 року народження, жителька с. Бранцівка: «Коли мені було 13 років, то навчилась писати, пішла в працювати в колгосп, трудилась в полі. Люди, яких звали «ударниками», ходили по хатах, якщо хата під соломою – її господар вважався багачем, могли його з хати й вигнати. Інколи ті, кого хати позбавили, йшли жити до сусідів. Рятуючись від голоду, йшли в інші села, зокрема в Красну Яругу, де міняли свої речі на продукти харчування. У 1932 році народилася моя племінниця, але у 1933 році вона померла. Небіжчиків дід-сусід звозив підводою до сільського кладовища».

Анастасія Дмитрівна ЛЕВЧЕНКО, народилась 1914 року в с. Малий Бобрик: «В 30-ті роки працювала у колгоспі, називали просто «робочою». Влада нічим голодуючим не допомагала, тому багато йшли з села, згодом хтось повернувся, багато зникли безвісти. Померлих на кладовищі ховали або живі члени сімей або їх сусіди».

Марфа Микитівна ВОЛЬВАЧ, 1916 року народження, с. Покровка: «У ті роки працювала у сільському
господарстві. Люди з нашого села знімались з місць і йшли світ за очі. Багатьох ми більше не бачили. Натомість селом блукало багато чужих слабких і немічних. Знаю, що у селян народжувались діти, але через 3-4 дні помирали. Хто ще був живий. Той і ховав померлих». Далі жінка заплакала і не змогла більше розмовляти.

Наталія Пилипівна ОСТРІЩЕНКО, 1909 року народження, хутір Гребельки (Краснопілля): «Працювала я у колгоспі. Люди ходили в пошуках картоплі у російське село Ільок, ще ходили в у с. Орлове. В більшості випадків збиралися діти по 5-6 чоловік і йшли в інші села. Померлих збирали на вози і ховали в ямах. Іноді копали невелику яму прямо біля померлого і в ній прикопували небіжчика. Ховали як члени сімей загиблих, так і сусіди чи просто випадкові перехожі. Були й такі, які ходили по порожніх хатах, забирали все, що можна, а потім міняли все на горілку».