Церква – це живе тіло, в якому кожен має своє служіння, своє місце, свій дарЦерква – це не монолог священика і не пасивне слухання мирян. Це живе тіло, в якому кожен має своє служіння, своє місце, свій дар. І коли священик це розуміє, тоді не шукає влади над душами, а шукає, як разом із людьми служити Христові. Бо священство – не титул і не статус, це хрест.

Кожен, хто став на шлях пастирства, мусить пам’ятати: Бог не дав йому влади над людьми, а поклав на нього відповідальність любити їх. Справжній священик не тягне людину за собою – він веде її до Бога. Не нав’язує свою волю – допомагає почути Божу. Не грає роль учителя – вчиться разом з усіма. Бо там, де є гордість, немає Духа Святого.

Я бачив, як молоді священики, натхнені, з палаючими очима, губили себе, бо хотіли бути важливими, а не справжніми. І бачив старців, простих, без гучних титулів, які одним словом, одним поглядом, одним поклоном могли зігріти людське серце. Їхні слова мали силу не тому, що вони красномовні, а тому, що пройшли через біль, через покаяння, через вогонь любові.

Бути священиком – означає перш за все бути людиною молитви. Бо тільки той, хто сам стоїть перед Богом у правді, може підтримати іншого. І лише той, хто знає, що таке падіння, здатен підняти ближнього з ніжністю і без осуду.

Миряни теж мають усвідомити: Церква не тримається лише на духовенстві. Вона тримається на спільній молитві, на вірності, на любові кожного. Коли миряни моляться за священиків, тоді Церква міцніє. Бо тоді між ними немає протиставлення, а є єдність у Христі.

Так, Бог діє через Таїнства, але ще більше – через серця, які не грають ролей. І тому так важливо, щоб у Церкві не було ні «панів», ні «підлеглих», а були брати і сестри, які разом шукають Бога.

Адже Церква – це не театр і не система, а жива спільнота спасіння, де всі ми – учні. І якщо кожен, і священик, і мирянин, зможе сказати від щирого серця: «Господи, навчи мене любити», тоді Христос буде посеред нас по-справжньому.

Ігумен Саватій Собко