Обличчя ПЦУ. Алла Бойко – упорядниця першого і поки що єдиного підручника «Релігійна журналістика».
Алла Бойко – упорядниця першого і поки що єдиного підручника «Релігійна журналістика».

Ми шкодуємо, що перед вторгненням не встигли записати з пані Аллою велике детальне інтерв’ю. Вона знає безліч деталей про становлення Церкви, поширення духовної освіти, перешкоди на цьому шляху. Не дарма на її лекціях було дуже багато студентів – і віруючих, і невіруючих.

Втім вона, зараз за кордоном, погодилася відповісти на наші запитання, і це вийшла дуже тепла та змістовна бесіда.

Далі – думки пані Алли.

ЯК Я В ДНІПРІ ЩЕ В 90-ТІ ПОБАЧИЛА УКРАЇНСЬКУ ЦЕРКВУ

Церква з дитинства у мене асоціювалась зі святом.
Мені було три або чотири роки, коли бабуся взяла мене в храм на Спаса.
Прикрашені рушниками й айстрами ікони, дзвін, співи і молитви, чудовий запах ладану, усмішки й вітання знайомих і сусідів, радісні люди, квіти, яблука, мед. Атмосфера свята увійшла назавжди в пам’ять.

Можливо тому, що до Різдва і Великодня в нас удома готувалися урочисто і ретельно, зовсім не так, як до «радянських» свят. За столом збиралася вся родина і тихо про щось говорили, найчастіше згадували, як святкували раніше, розповідали про рідних і близьких, які вже не з нами.

Ми жили в місті Дніпро (Дніпропетровськ), де дуже довго панувала церква МП, російська мова і наративи пропаганди срср навіть після розпаду цієї країни.

І от одного разу в якомусь із 1990-х років ми пішли в храм на Великдень. То був центральний собор, оточений прекрасним сквером, поруч величезний парк імені Шевченка і ріка Дніпро…

У храмі йде служба церковним варіантом російської мови. А біля собору стоїть старенький священик і десятка два-три людей. Лунають молитви українською. Правиться святкова служба за огорожею – їх не пускають у храм і навіть на подвір’я.

Уявіть: до собору під’їжджають розкішні автівки, йдуть у храм нарядні й багато вдягнені люди, а за огорожею стоять жінки і чоловіки у вишиванках разом із священиком – і так гарно співають-моляться українською. І стільки гідності, віри, радості було в тих молитвах, що мій чоловік, син і я підійшли до цих людей і стали поруч. А потім ще і ще підходили люди – слухали, дивились, молились. Це було справжнє свято Великодня, чисте і гарне.

Мабуть, це був переломний момент, коли я зрозуміла, з якою Церквою моє серце і життя моєї родини.

ЯК Я ВІДКРИЛА ДЛЯ СЕБЕ ЦЕРКОВНУ ПРЕСУ ХІХ СТ. І НАВІТЬ НАПИСАЛА ПРО ЦЕ ДИСЕРТАЦІЮ ТА СТВОРИЛА КУРС

Потім була робота над монографією «Преса Православної церкви України. Культура. Суспільство. Мораль», яка стала основою для докторської дисертації. Це було схоже на детективний роман.

Одного разу мені в руки потрапило кілька православних журналів кінця ХІХ століття. У статтях були посилання на «Труди Київської духовної академії». А на останній шпальті – рекламні оголошення із закликами передплачувати іншу церковну пресу.

Я стала завсідницею Бібліотеки імені Вернадського – відділів рідкісної книги, Інституту рукописів, стародруків, а також архівів. Приходила за п’ять хвилин до відкриття читальних залів і йшла тоді, коли бібліотекарки казали: «Шановні читачі, ми зачиняємось!»

Було дуже цікаво відкривати нову для тогочасної журналістики галузь історії преси – я буквально горіла цією темою. Був навіть містичний досвід: мені кілька разів снилися люди в незнайомому одязі, які дивилися на мене і намагалися привернути увагу. Потім на фото я побачила – це була форма викладачів духовної академії кінця ХІХ – початку ХХ століття.

Після захисту докторської дисертації дуже складно було «пробити» хоча б спецкурс із релігійної журналістики. У Дніпровському університеті це не вдалося – сказалася практика атеїстичного виховання «червоних професорів». В Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка ситуація була кращою.

Я читала релігійну журналістику в межах деяких курсів, вдалося навіть відкрити магістратуру з цього предмету. Студентам було цікаво – відкривався цілий світ, із яким більшість із них не була знайома. Прекрасний і складний мозаїчний світ, покладений в основу європейської культури і науки, а також ісламу, іудаїзму, буддизму тощо. Втім переважна увага приділялась християнству, адже ми нащадки і носії саме християнської культури.

Результатом лекцій, практичних занять, роботи зі студентською аудиторією та виступів на конференціях став підручник «Релігійна журналістика» (К., 2016, 2020 рр.) – перший і поки що єдиний в Україні та на пострадянському просторі.

ЯК НАБУТТЯ ТОМОСУ ВПЛИНУЛО НА СВІДОМІСТЬ СТУДЕНТІВ

Паралельно з роботою в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка я читала лекції і проводила практичні заняття в Київській православній духовній академії на території Михайлівського Золотоверхого монастиря. Це дуже цікавий досвід.

Студенти добре сприймають лекції, пишуть тексти для публікацій, шукають інформацію, яка була б корисною для Церкви.

Отримання Томосу дуже позитивно вплинуло на студентську аудиторію – виникають більш сучасні й актуальні питання, є намагання вирішувати нагальні проблеми України та місця ПЦУ у світі, більше уваги приділяється зовнішнім зв’язкам Церкви з іншими релігійними організаціями. Професори й викладачі стали впевненішими – це приходить із досвідом, постійною розумовою і духовною роботою.

Війна змусила багатьох представників духовенства ПЦУ взяти на себе відповідальність за український народ. Люди розуміють, яка церква є справжньою, тому й спостерігаємо масовий перехід громад до ПЦУ.

ШВЕЙЦАРСЬКІ ІСТОРІЇ ПРО РПЦ ТА НЕ ЛИШЕ

Так трапилось, що в перші місяці війни ми опинились у Швейцарії. Їхали на два-три тижні, можливо на місяць, але не так сталося, як гадалося.

Я зустрічалася з багатьма біженками з України – виконувала роботу для одного університетського проєкту. Обговорювали різні проблеми, зокрема й питання віри. Абсолютно всі жінки розповідали про неймовірні історії спасіння і говорили: «Бог допоміг» або «Молились – і вижили». Навіть ті, хто до повномасштабного вторгнення не були релігійними.

Втім були й сумні та трагічні історії, пов’язані з церквою. Одна колишня прихожанка МП припинила ходити до храму після того, як священик різко відмовив їй у благословенні на переїзд із окупованого Криму до Дніпра. «Має служити Богу, а служить політикам», – сказала вона.

Жінка з Маріуполя розповідала, як у березні 2022 року кілька сотень мешканців міста з дітьми під час бомбардувань прибігли до храму з надійними підвалами, але їх не пустили всередину і фактично вигнали під обстріли.

Ці історії зібрані у книзі «Життя за швейцарським часом», яку я написала і видала у 2025 році.