Найстрашніша ціна війни не в грошахВона в тому, що хтось уже ніколи не повернеться додому.

Можна відбудувати будинок. Вставити нові вікна, посадити дерева на місці вирв. Але як повернути голос, якого більше не почуєш? Як заповнити порожнє місце за столом? Що сказати матері, яка досі зберігає речі сина, бо прибрати їх не має сили?

Світ витрачає величезні кошти на війни. А люди платять за них найдорожчим. Життям своїх близьких. Власним здоров’ям. Дитинством, у якому довелося надто рано дізнатися, де найближче укриття.

І дедалі частіше хочеться запитати: Господи, невже так буде завжди?

Ми навчилися робити складні операції, бачити далекі галактики, розмовляти через океан. А жити так, щоб не ховати дітей, досі не навчилися. Досі знаходиться хтось, кому чужої землі хочеться більше, ніж миру. Для кого тисячі смертей стають прийнятною платою за власну велич.

Звичайно, коли на твій дім напали, його треба захищати. Нашим захисникам потрібні зброя, допомога й підтримка. І вимагати від скривдженого просто перестати боронитися означає залишити його в руках того, хто прийшов убивати. Мир має захищати життя, давати людям безпеку й можливість повернутися додому.

Але як же хочеться дожити до дня, коли ця необхідність мине. Коли можна буде збирати кошти на школу, знаючи, що завтра її не зруйнує ракета. Коли мати зможе спокійно заснути, бо всі її діти вдома.

Святе Письмо говорить про війни без прикрас. Поруч із ними приходять голод, смерть, спустошення. Ми сьогодні надто добре розуміємо ці слова. Навіть коли стихають вибухи, війна ще довго живе в людині. У здриганні від різкого звуку. У безсонні. У страху телефонного дзвінка. У нездатності розповісти навіть найближчим про пережите.

Тому нам так потрібна надія, яка сягає далі за припинення вогню.

В Одкровенні є слова про те, що Бог витре кожну сльозу і вже не буде смерті, плачу та болю. Читаєш їх і думаєш про конкретних людей. Про знайому матір. Про пораненого хлопця. Про стареньких, які залишилися без дому. Як же хочеться, щоб кожен із них нарешті перестав страждати.

Це обітниця повноти Божого Царства, воскресіння й життя майбутнього віку. Ми не знаємо, коли це звершиться. Але віримо: смерть не матиме останнього слова. Христос воскрес, і тому навіть перед могилою наша надія не закінчується.

Коли молимося «Нехай прийде Царство Твоє», у цих словах є весь наш біль. І прохання про мир. І туга за тими, кого втратили. І віра, що жодна людська сльоза не загубилася перед Богом.

А поки ми живемо тут, є люди, яким можемо допомогти вже сьогодні. Підтримати того, хто захищає нас. Вислухати того, хто повернувся з війни. Бути поруч із родиною загиблого, коли перші співчуття вже стихли, а їм усе ще треба якось пережити ранок.

У нас немає відповіді на кожне болюче «чому». І немає дати, яку можна назвати людині, що питає: «Коли це закінчиться?»

Але є Христос, до Якого можемо прийти навіть тоді, коли вже бракує слів для молитви.

Господи, збережи тих, хто ще в дорозі додому. Підтримай тих, хто чекає. Упокой тих, кого ми не дочекалися. І дай нам справедливий мир, у якому більше не доведеться прощатися назавжди з тими, кого так любимо.